Зустрілися молоді люди аж за десять років, коли панночка після навчання повернулася до своїх гаїв. На ту пору, нагулявшись у Парижі, повернувся до села і пан. Він привіз нову дружину — француженку.
Треба сказати, що панночка Марія не дуже змінилася. Столичне життя з його балами і нудними кавалерами аж ніяк не вабило її. Певно, в ній нуртувала вільна циганська кров її матері. І тепер, коли Марія подорослішала, це ще більше почало даватися взнаки. Дівчина продовжувала дивувати і батька, і прислугу. Начитавшися Дюма, Жуля Верна, Марка Вовчка, Майна Ріда та Жорж Санд, вона скакала на коні по селу в чоловічому вбранні — в штанах, високих чоботах та шкіряному капелюсі. Як і в дитинстві, вона полюбляла гуляти по лісу на самоті, лише з велетенським чорним хортом. І вміла стріляти з рушниці.
Пан Островершенко, а особливо мачуха, просто не знали, що з цим усім робити. Хіба так поводяться панянки з порядних родин! — обурювалися вони. І соромилися сватати доньку за будь-кого з місцевої аристократії — кому потрібна така навіжена, невихована дружина?! Тому Марія завжди була сама. Виїздила на полювання лише зі своїм вірним псом, а всіх залицяльників проганяла. Вона вміла самотужки розпалити в лісі вогнище, підсмажити підстрілену качку, не боялася переночувати біля річки в солом’яному наметі. А потім поверталася до маєтку замурзана і щаслива, мов який-небудь індіанець Джо.
У селі подейкували, що панночка «несповна розуму». Хоча й гарна. Така гарна, що очей не відвести! Щоправда, роздивитися її обличчя нікому не вдавалося — через завжди насунутий на лоба чоловічий капелюх. Вона мчала селом, здіймаючи під копитами клуби пилу; і селяни хрестилися вслід потрійним хресним знаменням.
На той час родина Макара мешкала на хуторі, мала гарне подвір'я, коней, свиней та корів. І в селі вже вважалася «панською». Макар рідко з’являвся на людях, адже мав купу справ по господарству. Пам’ять про маленьку дівчинку давно вивітрилася з його голови. А вона, звісно, теж забула, як десять років тому зустрілася з малим «чортякою», що спав на купі сіна посеред стайні…
Тут треба завважити, що родина Макара, несподівано розбагатівши, взялася і за освіту. Адже добре господарювати на землі — це ще замало для того, щоб вважатися людьми освіченими й поважними. Тому, трохи подорослішавши, Макар розпочав самостійно навчатися різним «панським мудрагелям». А ці «мудрагелі» можна було почерпнути з книжок.
До того в їхній хаті була лише одна книжка — «Кобзар», що зберігалася поруч із іконою Пресвятої Богородиці. Макар знав її мало не напам’ять ще з дитинства, але цього йому виявилося замало. Тому він частенько навідувався до столиці — і не лише задля того, аби взяти участь в ярмарках і накупити там різних господарчих речей. Разом із необхідним приладдям та начинням він купував різні книжки. Навіть потоваришував у Києві з господарем книжкової крамниці, який став його першим і незмінним порадником у «книжковій справі». Таким чином на книжкових полицях нашого «прапра» з'явилися і Жуль Верн, і Майн Рід, і Марко Вовчок з Іваном Франком та Ольгою Кобилянською. І навіть зовсім несподівані книжки англійських економістів, етнографів та істориків — тобто тих розумних людей, які писали про облаштування життя на землі. Через це парубка вважали в селі дивакуватим.
Коли Макарові прийшов час привести до хати дружину, ніхто з місцевих дівчат не наважився прийняти сватів навіть від такої заможної родини. Хоча сам парубок аж ніяк не сумував через це — йому подобалася воля. Він любив блукати лісом і міркувати про облаштування світу, про мандрівки і відкриття.
Одного разу, гуляючи біля скель річки Тетерів, він помітив на одному з пагорбів димок від ватри. Оскільки ця ділянка лісу належала йому, хазяйновитий парубок вирішив перевірити, хто насмілився посягнути на його власність. Чи не треба негайно братися за рушницю й покарати злодіїв?
Він зліз із коня і почав тихенько прокрадатися крізь хащі, тримаючи напоготові рушницю.
Але вона не знадобилася. Адже він побачив ось що. Посеред галявини тліло багаття, біля дерева куняв розкішний крапчастий кінь, а біля багаття лежав, розкинувши руки, хлопець, обличчя якого прикривав капелюх із широкими крисами. Певно, в такий спосіб хлопець захищався від уїдливих комах.
Макар придивився уважніше. Цього парубка він тут ніколи не бачив! Та ще в такому дивному одязі. Адже на сплячому була біла сорочка з мережаними широкими рукавами, кептар, оторочений хутром, короткі штани чорного кольору і червоний атласний пасок, кілька разів обкручений довкола досить тонкого стану. Обличчя незнайомця було все сховане під капелюхом. Макар посміхнувся: що за маскарад?! Чи не зійшов цей дивний хлопець зі сторінок книжки Жуля Верна?!