Одного дня, навантаживши кілька візків розмальованими глиняними глечиками, мішками з гречкою та слоїками меду, Арсен вирушив у далеку подорож — до берегів Балтійського моря. Поїхав і… зник. Аж відтак поштмейстер приніс на хутір телеграму: «Живий. Здоровий. Знайшов бурштин. Прошу благословення на одруження…»
Ох, і розлютився ж Макар! Яке ще одруження? З ким? Він написав синові телеграму: «Ніякого благословення! Негайно повертайся!»
І з тої пори від Арсена не було ні слуху, ні духу…
— Ось така історія… — зітхнула бабуся Ліда і додала: — Час спати.
Ми з Нійолє вхопили її за руки з обох боків.
— Як? І це все? — вигукнув я.
— Звісно, ні, — посміхнулася бабуся. — Але щось треба лишити до наступного вечора. Так що, діти, вкладатися.
— Ну хоч трі-і-і-ішечки… — благально проспівала Нійолє. — Він одружився? Повернувся?
— І одружився, і повернувся, — сказав дід Олег, допомагаючи бабці підвестися.
— Із Білою Дамою? — не вгавала Нійолє.
Дід із бабцею перезирнулися.
— Ту, як ти кажеш, Білу Даму, звали так само, як тебе — Нійолє… — сказала бабуся Ліда. — І вона була вашою прапрабабцею.
Я бачив, що ця тема не дуже подобається дідові Олегові.
— Далася вам та Дама! — додав він. — Її вигадали забобонні селяни після смерті бідолашної Нійолє. Казали, що вона блукає селом, шукає кривдників і не заспокоїться, доки не знайде! А тепер марш по ліжках!
Нам довелося послухатися старших. Дід вимкнув світло. А я знову опинився віч-на-віч із глибокою ніччю, зірками і лісом, що виднівся на протилежному боці річки. Я вже знав, що скоро там мають замайоріти знайомі мені загадкові вогники, і намагався не заснути. Я твердо вирішив з'ясувати їхнє походження. Для цього навіть заховав під подушку дідів бінокль, який знайшов на горищі.
Але цієї ночі бінокль мені не знадобився.
Доки я вглядався в темну далечінь лісу, сталося щось доволі незвичайне і, відверто кажучи, жахливе.
Як я вже казав, будинок моїх родичів стояв на пагорбі, з якого було досить добре видно всю невеличку вулицю. Вдень вона потопала в тіні абрикосових дерев, а вночі нагадувала чорний тунель. Коли згасали вікна, тут стояла така темрява, що не можна було розгледіти власну витягнуту руку. Так от, саме в цей час, коли я стояв біля вікна і вглядався в ліс, піднісши до очей бінокль…
Саме в цю мить, коли я в розпачі опустив бінокль, адже нічого путнього не побачив…
Саме в цю мить… просто перед собою, зовсім близько — поруч із вікном, на доріжці, що вела за ріг вулиці, — я побачив… Білу Даму…
І мені стало не до казок!
Яка вона була? Справді — біла, ніби огорнута простирадлом. Вона повільно пливла повз вікно і була схожа на дим від великого вогнища. На її голові розвивався широкий каптур, який закривав обличчя. У руках примара тримала маленький язичок полум'я, що кидав відблиск на її низько схилену голову. На відстані пятидесяти кроків від неї я помітив такі ж вогники. Вони погойдувались у повітрі й пливли, мов човники, в суцільній темряві. Добре придивившись, я зрозумів, що ті вогники несли в руках маленькі чорні карлики. Певно, це була «свита».
Правду кажучи, по моєму тілу побігли мурашки, а руки затремтіли. Я ледве стримався, щоб не закричати.
Дійшовши до мого вікна, Дама зупинилася.
Я завмер і припинив дихати. Вона повільно підвела голову і повернула обличчя в мій бік.
І я закляк. Обличчя було білим і пласким. А на ньому чорними розкосими дірами зяяли дві порожнечі — очі. Під ними такою ж проріззю — тільки видовженою — чорнів рот із печально опущеними кутиками. Ані носа, ані брів…
Звернувши на мене жахливий застиглий погляд, Біла Дама так само повільно повернулася, низько схилила голову до вогника і попливла далі.
За нею застрибали чорні карлики. За мить уся делегація зникла за рогом.
А я так і лишився стояти біля вікна з відкритим від жаху ротом…
Приборкання Чорного.
Перший конфлікт
…Я кинувся до ліжка і з головою накрився ковдрою.
Весь тремтів. І не знав, про що думати. Я не вірю в існування привидів. Але зараз це означало — не вірити власним очам! І що тепер робити? Розповісти про це дідові? Тоді він точно подумає, що я фантазер і боягуз. Поділитися спостереженням з Нійолє? Але тепер вона ставиться до мене з недовірою. Та й навіщо лякати таку малу дитину. Сказати бабусі?
Здається, вона єдина, хто зможе мене зрозуміти.
Але що далі? Ох, шкода, що я так злякався! Теж мені — герой! Треба було вистрибнути з вікна і піти назустріч цій таємниці. Якби не злякався, я так би і зробив. А тепер доведеться чекати іншої нагоди…