Сон мій був тривожний.
Прокинувся одразу, немов мене облили холодною водою. Сонце вже стояло доволі високо. А перед моїм ліжком сиділа мала Нійолє. Я смикнувся, перевіряючи, чи не вчинила вона щось подібного до того, що зробила зі мною кілька днів тому. Але мої руки й ноги були вільні. Я з підозрою глянув на сестру:
— Ти що тут робиш?
— Пильную, — поважно відповіла вона.
— Навіщо?
— Бабця хотіла тебе розбудити. Я не дала.
Вона таємничо підморгнула мені:
— Я бачила, що у тебе тут вночі світло було…
— Ну ти й нишпорка! — посміхнувся я.
— А що ти робив? Читав?
— Так, читав.
— А де ж книжка? — продовжувала допитувати вона.
Я знітився. Ну що тут скажеш? І відповів так:
— А я її сам пишу! Тому і не спав!
— Ух ти! — вигукнула дівчинка. — Сам? Справжню книжку? Не брешеш?!
— Так, — сказав я. — Але це поки що секрет. Добре?
— Звісно! Таємниця в слоїку! — підтвердила Нійолє і зробила жест, ніби зачиняє на ключик вуста. — А про що твоя книжка?
Я замислився. І раптом зіскочив з ліжка, підхопив дівчинку і закружляв з нею по веранді.
Ура! Вона мала рацію. У мене справді є про що писати!
— Ти — молодець! — похвалив я Нійолє. — Що б я без тебе робив! Ти подала чудову ідею!!! Ти — справжній друг!
Я поставив її на підлогу. Вона була здивована таким моїм поривом і уважно мовчки дивилася мені в очі кілька секунд. А я мало язика не проковтнув!
Очі — величезні, прозоро-блакитні, на півобличчя, біляве волосся розсипане по плечах… Точнісінько як у…
— Нійолє… — прошепотів я і закляк, уважніше розглядаючи малу, ніби бачив її вперше.
— Що? — відгукнулася вона.
Я опанував себе і пояснив якомога спокійніше:
— Ти дуже схожа на нашу прапрабабцю. Ту, про яку дід розповідав.
— А звідки ти знаєш? Де ти її бачив? — хитро примружилася вона.
Я ледве втримався від того, щоб дістати з-під матрацу коробку й показати світлину. Але подумав, що ще не час. От доведу справу до кінця — тоді.
— Вона мені приснилася, — сказав я.
Нійолє цілком влаштувала така відповідь.
— Вона була гарна? — запитала дівчинка.
— Дуже… — зітхнув я.
— Така, як я?
— Майже. Тільки ти ще маленька. Коли виростеш — будеш точною копією.
Нійолє задоволено всміхнулася, підійшла ближче. Її обличчя стало дуже серйозним.
— Тепер ти згоден бути моїм старшим братом? — з тривогою запитала вона.
— А хіба це не так? — посміхнувся я.
Дівчинка задоволено кивнула.
Добре, що в цей час до веранди увійшла бабуся Ліда і покликала нас снідати, — а то, чесно зізнаюсь, мої очі стали б, як кажуть, на мокрому місці.
Снідав я похапцем. Носовичок із воском пропікав мою кишеню. Нові знання, які отримав цієї ночі, рвалися на волю. І я не знав, з чого розпочати цей день.
Але передовсім вирішив іти до БРТ.
Подякував бабусі за сніданок, дістав заповітну коробку з листом і фотокарткою, сунув її в кишеню і вийшов на вулицю.
До БРТ йшов, мов на ватяних ногах. Мабуть, давалася взнаки безсонна ніч. А ще більше терзали думки про Айрес і про ту свічку. Я терпіти не можу підступу. Особливо від тих, кому довіряю…
По дорозі вирішив зазирнути в маленьку сільську крамницю. Там стояла за прилавком наша сусідка, тітка Зоя. Я чемно привітався і почав розглядати полиці. Крамниця була універсальна, в ній продавалося все — від зубних щіток до солі й цукру.
— А свічки у вас є? — запитав я тітку Зою.
— Звісно, хлопче, — відповіла вона. — А хіба злива наближається?
— Злива? А до чого тут злива? — не зрозумів я.
— А-а-а, ти ж не знаєш, — посміхнулась продавчиня і пояснила: — У нас у селі, коли йде велика злива, вимикають електрику. Тоді доводиться сидіти при свічках. Тому я їх багато замовляю.
І вона показала на одну з полиць. Я поглянув туди, і серце моє радісно затріпотіло: всі свічки були червоного кольору!
— А вони у вас всі такі? — з підозрою уточнив я.
— Які? — не зрозуміла тітка Зоя.
— Червоні.
— А яка різниця? — знизала плечима вона. — Ці, червоні, більші й довше горять. Я навмисне такі замовляю. їх добре беруть. Одного разу були звичайні, жовті, то в них ґноти надто тонкі, й горять вони гірше…
Я подякував тітці за інформацію. Отже, свічки з червоного воску можуть бути в кожній хаті! З легким серцем я вийшов на вулицю.
Усі мої підозри одразу відпали! А ноги перестали бути ватяними, і за п'ять хвилин я вже стояв на подвір'ї Айрес. Вона, як завжди, поралася біля гаража зі своїм мопедом.
— Ти вчора знайшов те, що шукав? — запитала вона.
— Знайшов. Дякую.