— Він не «кельтський»? — розчаровано пробурмотів я.
— О, Господи! Це тебе, певно, мій Федько з пантелику збив! — засміявся фермер. — От я вам покажу кориду! її вже давно скасувати треба!
А потім він звернувся до діда:
— Що ж, Олегу Миколайовичу, ми з вами думали-гадали, кого поставити наглядачем за кіньми, а він тут у вас ховається! — і повернувся до мене. — Ну, як, герою, згоден попрацювати на конефермі?
— А як же Федір? — обережно запитав я. — Хіба він не хоче цим займатися?
— Справа не в тому, хоче чи ні, — сказав Василь Петрович. — У нього своя робота. Нехай поки що корів пасе. З виховною метою. Тож ставай зранку до роботи.
Я від радості мало не підстрибнув до стелі.
А Нійолє справді підстрибнула. А потім хитренько примружила очі:
— І ви будете кидати йому під ноги дві гривні?
— Ну чому ж дві? — посміхнувся Василь Петрович. — За добру роботу і оплата буде доброю.
Звісно, я згодився.
І щоранку почав ходити на справжню роботу. Доглядав за кіньми, годував їх, чистив, розчісував гриви. Але найбільше мені подобалося вигулювати їх по колу на довгій мотузці, як навчив Василь Петрович.
Це називалося тренуванням. Я по черзі виводив коней і, ставши в центрі витоптаного майданчика, ганяв їх довкола себе з півгодини. І милувався їхнім стрімким бігом. Коні звикли до мене, а я до них. Згодом я міг скакати на них без сідла.
Одне слово, Василь Петрович був задоволений моєю роботою. А я, зрештою, заробив собі на мобілку, як і мріяв.
По-друге, після мого розслідування батько родини БРТ, Яків Степанович, усе ж домігся того, щоб у клубі виділили для музею історії села кілька кімнат.
Ми з Айрес і всіма дітьми почали облаштовувати його. Працювали над цим весь липень.
Зі старої світлини, знайденої в коробці з-під сигар, Яків Степанович зробив у місті велике фотографічне полотно — майже на всю стіну. І пара моїх предків — Арсен і Нійолє — постала перед глядачами майже на повний зріст! Вони ніби зустрічали відвідувачів на вході!
А ще Яків Степанович запросив художника, який розмальовував місцеву церкву, і той зробив на побілених нами стінах дивовижні фрески. На них, мов на коміксах, була зображена історія нашого роду і всього села.
Суворий граф Островешенко на коні…
Маленький Макар доїть корів…
Перша зустріч Марії і Макара біля багаття…
Далі йшли сцени з життя Арсена і Нійолє.
Особливо мені подобалася картина, на якій Арсен виймає з автомобіля загорнуту в хутро Нійолє, а за ними спостерігає чорна постать — Ярема… Одне слово, ці фрески на стінах виявилися такими цікавими, що до нашого села почали з’їжджатися туристи і фотографували їх.
А одного разу з Києва приїхав відомий фотохудожник. Він зібрав усіх мешканців села і зробив велетенський — гігантський! — знімок. На всю стіну!
На ньому було видно всіх — і старих, і малих. Дід Микита навіть привів і поставив на передньому плані козу Зоряну Петрівну. Наказав їй лежати, і вона покірно вляглася біля наших ніг.
Жінки тоді гарно вбралися, у все старовинне — вишиванки, намиста, яскраві хустки. Чоловіки теж мали нагоду поодягати краватки і костюми. Все село зійшлося! І кожного було добре видно. Фотограф довго керував зйомкою у великий мегафон. Люди сміялися, рухалися і перегукувалися — виявилося, що вони давно так весело не спілкувалися поміж собою. А коли пролунала команда: «Увага, знімаю!» — всі завмерли, мов у грі. Запала тиша.
Було чутно, як фотограф натиснув на кнопку Мить зупинилася!
Так само, як колись — давно-давно! — зупинилася вона, фіксуючи моїх молодих предків. А я вирішив, що наступного разу почну заробляти на фотоапарат! І, можливо, стану фотографом…
Цей великий знімок ми теж повісили в кімнаті музею.
…Одне слово, літо тривало.
І тривало так, як я того хотів — у справах і подвигах.
Не забував я і Чорного. Він виріс, перетворився на чудового біссеро і завжди впізнавав мене. Щодня я заходив до коралю і підгодовував його, розмовляв з ним. І мені здавалося, що він мене розуміє.
Ще кілька разів ми побилися з Федором. Так, заради спорту. Бо я більше не мав на нього образи. Навпаки: це він був страшенно розгублений з того, що батько доручив займатися кіньми мені, а не йому. Проте я дозволив Федору приходити на конеферму і «пускати коней колом». Цей дивак навіть хотів мені за це платити! Я лише розсміявся.
Не все ж можна міряти грошима!
А ще — наприкінці липня по мене приїхала Юля…
Уявіть собі: вона мене не впізнала! Зайшла на подвір'я і заклякла. Потім розгублено сплеснула руками: