— Арсене, невже це ти?…
Ну звісно ж: вона звикла бачити мене за комп’ютером, з блідою шкірою і охайною зачіскою. Таким собі домашнім хлопчиськом, якому треба щоранку готувати яєчню. А тепер я стояв перед нею чорний від засмаги, з доволі непогано накачаними м'язами і вигорілим до білизни волоссям. В руках у мене тоді був велетенський дідів ніж, яким я рубав кукурудзяні стебла. Юля мало не знепритомніла!
Її радо зустріли і дідусь, і бабця, і Нійолє. Коли Юлю напоїли чаєм і нагодували варениками, вона сказала, що приїхала по мене. Адже настав час їхати на море. Так, як вона мені обіцяла. Але яке море! Я навіть чути про це не хотів. У мене була купа цікавої і невідкладної роботи.
Я повів її до музею, до кінної ферми, до коралю з Чорним, до БРТ.
Від усього цього Юля була в захваті.
— Мабуть, хочеш залишитися? — запитала вона.
Я кивнув.
І вона, як завжди, зрозуміла мене. Поїхала сама. А я подумав, що цього літа з нею теж має статися диво. Ми ж — одна родина!
Трапилося ще чимало цікавенького, про що можна було б написати. Але одна подія схвилювала найбільше: в серпні по Нійолє приїхав мій тато.
Я давно не бачив його — лише отримував листи і фотографії по мейлу.
Зустріч була хвилюючою. Ми немов помінялися ролями — тато був як збентежений хлопець, а я намагався грати спокійного, розсудливого і дорослого. Ми потисли одне одному руку.
— Ось який ти став… — сказав тато. — Зовсім дорослий…
Довкола нас стрибала Нійолє.
Тато розпитував, як ми живемо, як почувається Юля, які оцінки маю в школі і ким хочу бути.
А потім сказав:
— Добре, що ти сюди приїхав. Це по-дорослому. Давай-но налагоджувати стосунки — ти ж мій син! І завжди будеш ним!
— Авжеж! — солідно кивнув я.
Правду кажучи, моя образа на нього давно розтанула. Гадаю, через те, що я просто виріс і порозумнішав. Життя є життя. Невідомо, які сюрпризи воно підсуне мені.
Сумно стало тоді, коли мала Нійолє зібрала свої речі в дорогу. Перед тим, як сісти до батькового авта, вона стрибнула на мене, обвила мою шию руками і прошепотіла: «Ти справжній барбідонець!»
Але я почув у словах сестри те, що вона хотіла сказати: «Ти справжній брат!». Я пообіцяв, що наступного літа ми неодмінно зустрінемося тут же, в бабусі з дідусем. Сказав, що вона чудова сестра.
І це було ще одним важливим здобутком моєї літньої мандрівки!
Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним.
А я не хочу писати про сумне.
Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику.
Це буде зовсім інша історія.
От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»…
Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю.
Ще хотів би додати про Айрес.
У день мого від’їзду вона приїхала до нашого обійстя на своєму уславленому «дирчику» і запропонувала довезти мене до автостанції.
Я попрощався з рідними, накинув наплічника і сів у сідло.
Все було так, як і в перший день нашого знайомства. Ми мчали звивистою стежкою поміж уже стиглих, схилених голівками донизу соняшників.
І в мене від шаленої швидкості знову цокотіли зуби. Лише цього разу я хотів, щоб дорога ніколи не закінчувалася. Нехай собі цокотять!
Я тримав Айрес за плечі. І з хвилюванням думав, що скажу їй на прощання.
Думав майже так, як тоді, коли писав їй записку.
Скажу так: «Айрес, ти справжній друг…».
Ні! Це надто офіційно.
Краще так: «Айрес, а коли ми знову побачимося?…».
Це теж не дуже підходило — надто солодкаво.
Може, краще сказати так, як є? Що я закохався, що хочу запросити її до себе в гості, що писатиму їй листи і телефонуватиму?
Знову не те! Щось подібне їй мало не щодня пропонував Федір. Мабуть, їй уже набридло це чути і вона, певно, просто розсміється…
Ми домчали до станції за півгодини.
Автобус уже стояв, чекаючи на мене.
— Якщо ти поїдеш до того свого Буенос-Айреса, — буркнув я, — хто ж тоді буде тут зберігати леґенди? Може, залишишся?
Айрес розсміялася і сіла на свій «дирчик». Помахала мені рукою і коротко сказала:
— Побачимо…
Іншого я від неї й не чекав.