Артеміс витер іній з окулярів, які дістав із кишені охоронця. То були не звичайні окуляри. Зір у Батлера був стовідсотковий. Ці окуляри були обладнані фільтрами, знятими з ЛЕПівського шолома. Протизахисними фільтрами. Батлер не розлучався з ними відтоді, як Холлі Шорт накинулася на нього біля маєтку Фаулів.
— Не можна бути впевненим,— сказав тоді дворецький.— Ми ж загроза для безпеки ЛЕП. І командира Рута вже могли замінити кимось не таким до нас прихильним.
Тоді Артеміса не переконали його слова. Ельфи — мирний народ. Вони нікому не заподіють лиха, навіть Людині Бруду, з якою мали проблеми в минулому. Урешті-решт, вони ж розійшлися як друзі. Принаймні, не як вороги.
Артеміс сподівався, що телефонний дзвінок спрацює, та чом би й ні: людські комунікаційні системи моніторили кілька агентів, відловлюючи ключові слова і записуючи розмови, які загрожували національній безпеці. А якщо люди це робили, то можна бути впевненим, що Фоулі був на два кроки попереду.
Артеміс начепив окуляри і заліз до кабіни. Слухавку він поклав десять хвилин тому. Припустімо, Фоулі відразу ж узявся до справи, тож потрібно ще годин зо дві, доки офіцер ЛЕП дістанеться поверхні землі. То буде вже п’ять годин, відколи зупинилося серце Батлера. Рекордом було дві години п’ятдесят хвилин: в Альпах якийсь лижник мало не замерз у лавині. Через три години ще ніхто не повертався до життя. Може, і не повернеться.
Артеміс глянув на тацю з їжею, яку прислала доктор Лейн. Раніше він би поскаржився майже на все, що тут було, але тепер усього цього вистачить, аби протриматися до прибуття допомоги. Хлопець зробив великий ковток із пластикового стаканчика з чаєм. Можна було навіть почути, як рідина впала в пустий шлунок. За ним, у фургоні гула кріогенна камера з Батлером. Час від часу апарат проводив самодіагностику, і тоді щось попискувало і дзижчало. Артеміс пригадав кілька тижнів у Ґельсінки, коли він чекав, доки прийде до тями його батько. Чекав, аби побачити, на що здатна славнозвісна ельфійська магія...
Уривок із щоденника Артеміса Фаула.
Диск 2. Розшифровка.
Сьогодні батько зі мною заговорив. Уперше за два роки я почув його голос, і був він не зовсім такий, яким я його пам’ятав. Але ж багато чого змінилося.
Два місяці тому Холлі Шорт застосувала свою магію, а батько й досі перебував у шпиталі у Ґельсінки. Не рухався, не реагував. Лікарі нічого не розуміли.
— Він уже давно мав прийти до тями,— сказали вони.— Мозок працює нормально. І серце б’ється, як у коня. Неймовірно, але цей чоловік був на порозі смерті, а м’язовий тонус у нього, як у двадцятирічного.
Звісно, для мене це не диво. Магія Холлі повністю зцілила батька, от хіба ліву ногу, яку він утратив поблизу узбережжя Мурманська, повернути не вдалося. В тіло ніби влили додаткову порцію життя.
Як магія впливає на тіло, я знав. Цікаво, як вона впливає на розум. Такі переміни для батька можуть виявитися болючими. Він патріарх Фаулів, і все його життя обертається навколо грошей.
Шістнадцять днів ми сиділи в батьковій палаті і чекали хоч на якісь ознаки життя. Я вже навчився розбиратися в даних на моніторах обладнання і того ранку одразу зрозумів, що активність мозку батька збільшується. Мій діагноз — він скоро повернеться до тями, тож я покликав медсестру.
Нам наказали вийти з палати, і туди збіглося принаймні з півдесятка лікарів. Кардіологи, анестезіолог, нейрохірург, психолог, кілька медсестер.
Медична допомога батькові не знадобилася. Він просто сів, протер очі й вимовив одне слово: «Анджеліна».
Мамі дозволили увійти. Батлерові, Джульєтті та мені довелося чекати ще кілька важких хвилин, доки мама не вийшла.
— Заходьте всі,— сказала вона.— Він хоче вас бачити.
Раптом я перелякався. Батько, місце якого я намагався зайняти впродовж цілих двох років, повернувся. Чи він виправдає мої сподівання? І чи виправдаю я його?
Я нерішуче увійшов. Артеміс Фаул Перший сидів, обіпершись на подушки. Перше, що я помітив,— його обличчя. Не шрами — вони вже майже затяглися. Вираз обличчя. Раніше похмуре і суворе, зараз батькове обличчя було розслабленим і безтурботним.
Після такої довгої розлуки я навіть не знав що сказати.
Батько навіть не вагався.
— Арті,— вигукнув він і протягнув до мене руки.— Ти став уже дорослим. Юнак.
Я кинувся до нього і в міцних обіймах забув про всі свої плани. У мене знову був батько.