Наступні сорок п’ять хвилин промайнули для Артеміса, немов у тумані. Холлі загорнула людей у камуфляжну фольгу і прикріпила до свого місячного паска. Цей пасок знижував вагу у п’ять разів.
І все одно механічні крила насилу несли їх трьох по нічному небу. Холлі навіть довелося перемкнути двигун на повну потужність, щоб утриматися хоча б на висоті п’ятисот метрів над рівнем моря.
— Я увімкну захист,— сказала вона в мікрофон.— Намагайтеся не дуже бовтатися. Не хотілося б когось із вас загубити.
І вона зникла, залишивши замість себе ледь помітне мерехтіння. Купка зірочок у формі Холлі. Вібрації передавалися через шнур, і в Артеміса зацокотіли зуби. У фользі, коли видно було лише обличчя, він відчував себе велетенським жуком у коконі. Подорож була навіть приємною: цікаво було летіти над містом, дивитися, як унизу по дорогах повзуть світлі цяточки автомобілів. Потім Холлі спіймала західний вітер, і вони полетіли над морем.
Раптом усесвіт Артеміса сповнився різких поривів вітру, неприємних рухів і переляканих птахів. Під ним висіло непритомне тіло Батлера. Фольга, в яку їх загорнули, поглинала навколишні кольори і відображала домінуючі відтінки. До точної передачі було ще далеко, але летіти вночі над морем до Ірландії можна було.
— Ця фольга невидима для радарів? — спитав Артеміс у мікрофон.— Не хочу, щоб мене переплутали з НЛО і підсмажили.
Холлі задумалася.
— Ти маєш рацію. Варто мені трохи спуститися, про всяк випадок.
Через кілька секунд Артеміс дуже пошкодував, що спитав: Холлі кинулася вниз, і вони каменем понеслися назустріч темним хвилям. Останньої миті вона загальмувала, але Артеміс міг би заприсягнутися, що в нього мало не здерло шкіру з обличчя.
— Достатньо низько для тебе? — запитала Холлі з ледь помітною іронією.
Вони мало не торкалися води. Хвилі мерехтіли, і фольга разом із ними. Океан був неспокійний, і Холлі то піднімалася, то опускалася разом із хвилями. їхню присутність відчула група китів. Кілька з них вистрибнули із морської піни, пролетіли метрів із триста і знову зникли під водою. Дельфінів не було. Вони поховалися від негоди в бухтах і затоках уздовж узбережжя.
Холлі обігнула паром. Вони пролетіли так близько до нього, що відчули, як працює двигун. Кількох пасажирів нудило на палубі, і залишки вечері мало не потрапили на невидимих мандрівників.
— Чудово,— пробурмотів Артеміс.
— Не хвилюйся,— сказав із порожнечі голос Холлі,— Майже прилетіли.
Вони пролетіли повз морський вокзал, потім уздовж узбережжя на північ, пролетіли над горами Віклоу. Навіть у такому стані Артеміс не міг не насолоджуватися швидкістю. Крила — фантастичний винахід. Уявити тільки, скільки грошей можна було б отримати, якщо їх запатентувати. Хлопець зупинив себе. Саме через торгівлю ельфійськими технологіями і постраждав Батлер.
Вони полетіли повільніше, і Артеміс зміг роздивитися місця, над якими вони пролітали. На сході лежав Дублін — жовта аура над системою магістралей. Холлі обігнула місто, повернула до менш населеної північної частини країни. По центру величезної темної плями засвітилася яскрава пляма — будинок Артемісових предків, маєток Фаулів.
Маєток Фаулів, Дублін, Ірландія
— Тепер поясни,— сказала Холлі, коли вони перенесли Батлера в ліжко.
Вона сіла на нижню сходинку. На неї з портретів дивилися покоління Фаулів. Капітан ЛЕП активувала мікрофон шолома і переключилася на гучний зв’язок.
— Фоулі, запиши це, будь ласка. У мене таке відчуття, що нам доведеться прослухати цю розповідь іще разок.
— Усе почалося із зустрічі сьогодні вдень,— почав Артеміс.
— Продовжуй.
— Я зустрічався із Йоном Спіро, американським підприємцем.
Холлі почула, як у навушниках заклацали клавіші. Мабуть, Фоулі перевіряв, що за тип той Спіро.
— Йон Спіро,— сказав кентавр.— Дуже темний товариш, навіть за людськими мірками. Агентство безпеки Людей Бруду уже тридцять років намагається впіймати цього хлопця. Усі його компанії — загроза для екології. І це лише верхівка айсберга: промисловий шпіонаж, викрадення, шантаж, підозрілі зв’язки. Але досі йому вдавалося якось викручуватися.
— Так, це він,— кивнув Артеміс.— Тож я призначив містеру Спіро рандеву.
— Що ти хотів йому продати? — перебив його Фоулі. — Така людина, як Спіро, не перетне Атлантику заради чаю з кексами.
Артеміс спохмурнів.
— Нічого я йому не хотів продати. Але запропонував притримати деякі революційні технології. За певну ціну, звісно.
У голосі у Фоулі задзвенів метал: