Через тридцять дві хвилини Батлер з’явився в залі прибуття.
Друзі потиснули руки, і Сід уважно оглянув Батлера.
— А ти змінився. Постарішав.
— Наздогнали мене бійки,— сказав охоронець, тримаючись рукою за серце.— Час іти на пенсію.
— Чи можна спитати, як ти сюди дістався?
Батлер поправив краватку.
— Не варто. Краще тобі не знати.
— Зрозуміло.
— Де наш хлопець?
Коммонс провів його в задню частину будівлі, повз юрбу туристів і таксистів з плакатиками.
— Ходи сюди. Ти ж неозброєний? Ми друзі, але я не можу впустити сюди людину зі зброєю.
Батлер розкрив піджак:
— Можеш мені довіряти. Я знаю правила.
Вони піднялися на два поверхи на спеціальному ліфті і довго ішли по тьмяному коридору.
— Ну от,— нарешті сказав Сід, указуючи на скляний прямокутник.— Він тут.
Скло виявилося особливим дзеркалом. За маленьким столиком Батлер побачив Арно Бланта, що нетерпляче вистукував пальцями по пластиковій поверхні.
— Це він? Цей чоловік підстрелив тебе у Найтсбриджі?
Батлер кивнув. Це він. Той же самий гультяйський вигляд. Ті ж самі руки, що натиснули на курок.
— Паспорт у нього чистий, і все, що ми маємо,— це твоє слово проти його. І якщо чесно, ти не дуже скидаєшся на підстреленого.
Батлер поклав руку на плече друга.
— Не думаю...
Коммонс навіть не дав йому договорити.
— Ні. Туди заходити не можна. Ніяк. Мене звільнять. Та якби ти і вибив із нього зізнання, до суду справа не дійде.
Батлер кивнув.
— Розумію. Не проти, коли я залишусь? Хочу подивитись, що воно буде.
Коммонс із полегшенням погодився, задоволений, що Батлер не став на нього тиснути.
— Жодних проблем. Лишайся скільки хочеш. Але я видам тобі бейджик відвідувача.— Він вийшов у коридор і знову повернувся.
— Не заходь туди, Батлере. Якщо ти це зробиш, ми його назавжди втратимо. І до речі, тут усюди камери.
Батлер посміхнувся. Таке він не часто робив.
— Не хвилюйся, Сіде. Ти не побачиш мене в тій кімнаті.
Коммонс зітхнув.
— Добре. Чудово. Просто іноді в тебе такі очі...
— Я змінився. Змужнів.
Коммонc розсміявся.
— Ото було б диво!
Він завернув за ріг, лише чути було, як він сміється. Щойно він пішов, поруч із Батлером з’явилася Холлі.
— Камери? — прошепотів охоронець кутом рота.
— Я перевірила іонні промені. Тут безпечно.— Вона витягла з рюкзака камуфляжну фольгу і поклала її на підлогу.
Потім вона обгорнула навколо кабелю, що вів до зовнішньої стіни камери, відрізок оптичного волокна.
— Так,— сказала вона, прислухаючись до голосу Фоулі у навушнику.— Починаємо. Фоулі зітре наше зображення із запису. Зараз ми невидимі для камер і мікрофонів. Ти знаєш, що робити?
Батлер кивнув. Вони вже все обговорили, але Холлі, як справжній боєць, мала переконатися.
— Я знову вмикаю захист. Дай мені секунду, а потім накинь на себе фольгу і роби справу. Даю тобі дві хвилини, доки твій друг не повернеться. Після цього ти лишаєшся сам.
— Зрозуміло.
— Хай щастить,— сказала Холлі, замерехтіла і стала невидимою.
Батлер трохи зачекав і зробив два кроки ліворуч. Підняв фольгу і накинув її на голову і плечі. Для звичайної людини він став невидимим. Але якщо хтось наблизиться, побачить силует кремезної людини. Тож краще поквапитися. Він відчинив двері камери і ступив усередину.
Арно Блант недаремно турбувався. Це ні в які ворота не лізе. Скільки можна тримати людину за фальшиві зуби, га? Аж ніяк не довго. Може, подати в суд на британський уряд і повернутися додому до Нової Зеландії?
Двері відчинилися сантиметрів на тридцять і знову зачинилися. Блант зітхнув. Поліцейські штучки. Нехай затриманий попотіє кілька годин, потім відчинять двері, щоб він вирішив, що допомога вже близько. А коли ніхто не заходив, затриманий впадав у відчай. І готовий був усе розповісти.
— Арно Блант,— нізвідки пролунав голос.
Блант припинив стукати пальцями і випрямився.
— Що таке? — з підозрою запитав він.— Тут є колонки? Це смішно, хлопці. Справді смішно.
— Я прийшов по тебе,— сказав голос.— Прийшов поквитатися.
Арно Блант упізнав голос. Він йому від самого Чикаго снився. Відтоді, як ірландський хлопчисько сказав, що Батлер повернеться. Так, це безглуздо, привидів не існує. Але було щось таке у погляді Артеміса Фаула, що змушувало повірити у потойбічний світ.
— Батлере? Це ти?
— Ага,— сказав голос.— Пам’ятаєш мене.
Арно глибоко вдихнув. Заспокоївся.
— Не знаю, що тут відбувається, але я на це не поведусь. Що? Мені плакати, як дитина, бо ви найшли когось, хто говорить, як мій... Як мій знайомий?