— Дуже розумно,— похвалив Артеміс.— На менше я і не чекав.
Увійшла Холлі з Мульчем на буксирі. На гномі були наручники, і вигляд він мав дуже жалюгідний.
— Хіба це справді необхідно,— канючив він,— після всього, що ми пережили разом?
— На карту поставлено мій значок,— відповіла Холлі.— Командир наказав або повернутися із тобою, або не повертатися зовсім.
— І що мені робити? Віддати свій жир?
Батлер закотив очі.
— Тільки не це.
— Не хвилюйся, Доме,— хихикнула Джульєтта.— Ти нічого не пригадаєш.
— Відключить мене,— сказав Батлер.— Швидше.
— І не кажи,— підтримав його Мульч і спробував потерти свої сідниці.
Холлі зняла з нього наручники, але далеко не відійшла.
— Він хотів попрощатися, тож ми і прийшли.— Вона штовхнула гнома в плече.— Ну, прощайся.
Джульєтта підморгнула.
— Прощавай, смердючко!
— Бувай, невдахо!
— Не гризи більше цементні стіни.
— Не смішно,— огризнувся Мульч.
— Хто знає, може, ми ще колись побачимось.
Гном кивнув на техніків, що готували жорсткі диски.
— Якщо і побачимося, дякувати цим людям, то буде вперше.
Батлер опустився на коліно, щоб опинитися на одному рівні з гномом.
— Бережи себе, друже. Тримайся подалі від гоблінів.
Мульч здригнувся.
— Навіщо ти мені нагадав?
На екрані, установленому ЛЕПівськими офіцерами, з’явилося обличчя Рута.
— Може, ви двоє хочете одружитися? — гримнув він.— Не розумію, чому стільки емоцій. Через десять хвилин ви, люди, навіть імені цього злодія не пригадаєте!
— Командир на зв’язку,— сказав один із техніків, хоча це і так було очевидно.
Мульч повернувся до маленької камери, що кріпилася на екрані.
— Джуліусе, будь ласка. Хіба ти не розумієш, що всі ці люди завдячують мені своїм життям? Це для них дуже емоційна мить.
Обличчя Рута почервоніло. Мабуть, через перешкоди.
— Мені начхати на ваші зворушливі миті. Я тут, аби переконатися, що стирання пам’яті пройшло гладенько. Якщо я добре знаю нашого друга Фаула, то він тримає кілька тузів у рукаві.
— Ваші підозри, командире,— сказав Артеміс,— пусті.
Але ірландський підліток ледь стримував посмішку. Усі знали, що він приховав кілька предметів, аби відновити спогади, ЛЕП лишалося їх знайти. Останнє завдання.
Артеміс підвівся і підійшов до Мульча Діггумса.
— Із усіх ельфів тебе мені не вистачатиме більше за всіх. Яке б майбутнє ми мали разом!
Мульч мало не просльозився.
— Твоя правда. З твоїм мозком і моїми талантами...
— Не кажучи вже про відсутність моралі,— втрутилася Холлі.
— Жоден банк у світі не почувався би в безпеці,— закінчив гном.— Який шанс ми втратили.
Артеміс щосили намагався виглядати щирим. Це дуже важливо для наступного етапу плану.
— Мульче, я знаю, що ти ризикував життям, коли зраджував родину Антонеллі, тож я хочу тобі дещо подарувати.
У Мульчевій уяві виникли трастові фонди й офшорні рахунки.
— Немає потреби. Справді. Хоча я був неймовірно хоробрим, адже на мене чекала смертельна небезпека.
— Саме так,— кивнув Артеміс і зняв із шиї золотий медальйон.— Знаю, що це небагато, але для мене він має велике значення. Я хотів лишити його собі, але зрозумів, що за кілька хвилин він нічого для мене не значитиме. Мені б хотілося, аби він був у тебе. Думаю, Холлі не заперечуватиме. Маленька згадка про наші пригоди.
— Ага,— погодився Мульч, хапаючи медальйона.— Пів-унції золота. Чудово. Ти що, банк пограбував, Артемісе?
Артеміс затримав руку гнома.
— Справа не завжди в грошах, Мульче.
Рут витягнув шию, намагаючись краще роздивитись.
— Що там таке? Що ти передаєш заарештованому?
Холлі взяла медальйон і піднесла його до камери.
— Просто золота монетка, командире. Я сама дала її Артемісу.
Фоулі покосився на круглячок.
— Власне, так ми вб’ємо двох хробаків. Медальйон може викликати певні спогади. Не дуже велика вірогідність, але таке цілком можливе.
— А другий хробак?
— У Мульча буде на що дивитися у в’язниці.
Рут кілька секунд подумав.
— Гаразд. Хай лишається. А тепер ведіть заарештованого до транспортеру і закінчимо справу. У мене зустріч з Радою через десять хвилин.
Холлі вивела Мульча, і Артеміс зрозумів, що справді шкодує, що гнома немає поруч. І більш того, шкодує, що спогади про цю дружбу можуть назавжди зникнути.
Техніки налетіли на них, як мухи. За кілька секунд усі люди в кімнаті мали електроди приєднаними до скронь і зап’ястків. Кожен комплект електродів тягнувся через нейтральний трансформатор до плазмового екрана. На моніторі спалахували спогади.