Артеміс Фаул Другий розгладив складку на своїх штанях.
— Тут криється невеличка проблема, докторе.
— Справді?! що ж це може бути?
— Проблема полягає в тому, що я дам правильну відповідь, взяту просто з підручника психології, на будь-яке запитання, яке тільки ви зволите мені поставити.
Цього разу доктор По занотовував щось у своєму ноутбуці цілу хвилину.
— Ми таки маємо проблему, Артемісе, — нарешті мовив він. — Але полягає вона не в цьому.
Артеміс ледве стримав посмішку. Зараз і цей пригостить його однією з кількох найвідоміших теорій, які можна злічити на пальцях однієї руки. То який же розлад припишуть йому сьогодні? Розщеплення особистості? А чи, може, схильність до патологічної брехні?
— Проблема полягає в тому, що ви нікого не поважаєте настільки, щоб ставитись, як до рівного собі.
Таке звинувачення захопило Артеміса зненацька. А цей психолог тямущіший за решту своїх колег!
— Не смішіть мене. Декого з людей я таки дуже поважаю й шаную.
— Невже? — кинув психолог, не відриваючись від свого ноутбука. — І кого ж, наприклад?
Артеміс подумав хвильку.
— Альберта Ейнштейна. Його теорії загалом виявилися правильними. А ще Архімеда, давньогрецького математика.
— А як щодо тих, кого ви знаєте особисто?
Артеміс тяжко замислився, але нікого з подібних людей так і не згадав.
— То що? Немає прикладів?
— Ви, докторе По, знаєте начебто відповіді на всі запитання, — здвигнув плечима Артеміс. — То чом не просвітите мене?
По відкрив ще одне вікно на моніторі свого ноутбука.
— Разюче! Щоразу, як це читаю…
— Чи не мою біографію часом?
— Атож, вона багато чого пояснює.
— А зокрема? — мимоволі зацікавився Артеміс.
Доктор По роздрукував сторінку.
— Ну, по-перше, цей ваш помічник, Лаккей. Тілоохоронець, наскільки я розумію. Навряд чи підхожий товариш для такого вразливого хлопчика. Потім ваша мати. Чудова жінка, як на мою думку, але геть не здатна контролювати вашу поведінку. І, нарешті, ваш батько. Якщо вірити написаному тут, то він навряд чи міг правити за гідний рольовий приклад для вас, навіть коли ще був живий.
Це останнє зауваження завдало Артемісові досить сильного болю, але хлопець нізащо не виявив би цього перед психологом: не можна показувати свою слабкість!
— Ваші дані помилкові, докторе, — мовив він. — Мій батько живий. Може, пропав безвісти, але він живий.
— Справді? — перепитав доктор По, ще раз глянувши на сторінку. — А в мене склалося враження, що від нього ось уже два роки як немає звісток. Що й казати, навіть суд визнав його за померлого.
Артемісове серце шалено калатало в грудях, але голос його звучав цілком безпристрасно.
— Мені байдужісінько, що там визнав суд чи Червоний Хрест. Мій батько живий, і я його знайду.
По ще надрукував рядок чи й два.
— Ну гаразд, нехай ваш батько повернеться коли-небудь. І що з того? Ви підете за ним слід у слід? Станете злочинцем, як і він? Чи ви вже стали злочинцем?
— Мій батько — не злочинець, — роздратовано відрізав Артеміс. — Усі наші кошти він перевів у законні підприємства. Мурманська оборудка була абсолютно чесна.
— Артемісе, ви уникаєте відповіді на мої запитання, — нагадав По.
Але Фаулові такий напрямок розмови вже набрид. Настав час зіграти невеличку сценку.
— Та невже, докторе? — вражено перепитав хлопець. — Знаєте, це для мене болюча тема. Хоч вам усе відомо, але хіба не може бути, що я страждаю від депресії?
— Чом ні? Цілком може бути, — жваво відгукнувся психолог. Здається, намітився прорив… — А у вас і справді депресія?
Артеміс затулив обличчя долонями.
— Це все у мене через матір, докторе.
— Ви страждаєте через вашу матір? — перепитав По, насилу приховуючи хвилювання.
За один тільки рік у школі імені святого Бартлбі змінилося добрих півдесятка психологів-консультантів. Сказати правду, й сам пан По вже був ладен пакувати свої валізи. І раптом…
— Моя мати, вона…
По аж нахилився вперед у своєму підробленому вікторіанському кріслі.
— Ваша мати — ну?
— Це вона у всьому винна. Це вона примушує мене терпіти цю сміховинну терапію, коли мене мучать так звані шкільні консультанти — по суті, шарлатани з науковими ступенями!
По розчаровано зітхнув.
— Ну, гаразд, Артемісе. Хай буде по-вашому. Але ви нізащо не здобудете миру в своїй душі, якщо й далі втікатимете від власних проблем.
Від подальшої психоаналітичної лекції Артеміса порятував мобільний телефон, що завібрував у нього в кишені. Телефонували по виокремленій лінії, закодованій і захищеній від прослуховування. Тільки одна людина знала цей номер. Хлопець дістав телефон із кишені й відкрив малесеньку накривку.