Артеміс навіть не глянув на командувача.
— Торік Холлі зуміла втекти від мене завдяки тому, що при ній був жолудь.
Якимось чудом командувач таки стримав напад гніву.
— Даю тобі п’ять секунд, Фауле, — процідив він. — Говори швидко!
— Такий боєць, як Холлі… вона не могла забути того випадку. Ладен побитися об заклад…
Корч тяжко зітхнув.
— Гарна ідея, хлопче. Але жолудь має бути свіжий, щойно зірваний. Той жолудь не допоміг би Холлі, коли б ми не зупинили часу. Два дні, не більше, а потім жолудь уже не годиться. Я знаю, Холлі й О’Гир подавали заявку на консервовані жолуді, але Рада відхилила цю пропозицію — визнала, мабуть, за єресь.
Така довжелезна, як на командувача, промова. Він не звик багато говорити. Але в цьому була хоч якась надія. А що, коли й справді? Холлі, звісно, шанувала правила, але не завжди й не всі.
Артеміс розщебнув куртку капітана Куць. На золотому ланцюжку в неї на шиї висіли дві крихітні речі. Однією з них був її примірник Книги Чарівного Народу. Її хлопець і не думав чіпати, знаючи, що Книга тут-таки згорить, якщо він доторкнеться до неї без Холліного дозволу. Але другою річчю була невеличка плексигласова сфера, заповнена землею.
— Це порушення статуту, — промовив Корч, але в його тоні не було невдоволення.
Холлі ворухнулася, на мить прийшла до тями.
— Гей, командувачу, а що з вашим оком? — пробурмотіла вона.
Не звертаючи на неї уваги, Артеміс розбив крихітну кулю об підлогу вагона. На долоню йому випала дрібка землі, а з нею — і маленький жолудь!
— А зараз його треба закопати — і більш нічого!
Командувач закинув Холлі собі на плече. Артеміс намагався не дивитися на те місце, де досі був її вказівний палець.
— Отже, нам пора зійти з цього потяга, — мовив Корч.
Хлопець зиркнув на засніжену тундру, що миготіла за дверима вагона. Зійти з потяга? Це не так просто, як можна було подумати, слухаючи командувача.
Крізь люк спритно зіскочив на підлогу Лаккей — він із даху стежив за ударним гоблінським роєм.
— Радий бачити, що ти не втратив своєї зграбності, — сухо кинув Артеміс.
— І я радий бачити вас живим-здоровим, пане, — усміхнувся слуга.
— Ну, й що там, нагорі? — урвав їхню дружню бесіду Корч.
Лаккей поклав руку хазяїнові на плече. Вони ще порозмовляють згодом.
— Гобліни зникли. Трапилась кумедна річ. Двоє з них знизилися, щоб провести розвідку, а третій розстріляв їх у спину.
— Боротьба за владу, — кивнув головою Корч. — Найбільшими ворогами гоблінів є самі ж гобліни. Але зараз нам слід негайно зійти з цього потяга.
— Десь за півкілометра ще один поворот, — повідомив Лаккей. — Кращого шансу в нас не буде.
— І як же ми зійдемо? — поцікавився Артеміс.
Лаккей осміхнувся.
— «Зійдемо» — це надто ніжне слово для того, що я маю на увазі.
Артеміс застогнав. Знову карколомні стрибки та відчайдушний біг…
О’Гирів мозок аж шкварчав від напруження, мов морський молюск на сковорідці з олією. Дрюк не пришив його відразу, то, може, ще не все втрачено? А так один постріл — і кінець. Кентаври не володіли чарами. Ані краплиною чарів. Вони тільки й могли покладатися, що на власний розум та ще на копита, якими можна затоптати ворога. Але щось підказувало О’Гирові, що Дрюк Глодів не збирався його вбивати. Поки що. Надто вже хотілося владолюбному ельфові познущатися з безпорадного кентавра.
— Гей, О’Гирчику! — сказав лейтенант. — Чом би тобі не ввімкнути інтерком? Цікаво подивитися, що воно буде.
О’Гир здогадувався, що станеться в такому випадку.
— Не турбуйся, Глодів, я не робитиму різких рухів.
Дрюк засміявся. Нині він був абсолютно щасливий.
— Глодів? Ти вже звеш мене на ім’я! Так і будемо відтепер звертатися один до одного, правда? То що, дійшло до тебе, в якій невилазній ямі ти опинився?
Авжеж, до О’Гира саме «доходило». За тонованим склом оперативного кабінету легіонські техніки були заклопотані своїми буденними справами, навіть не підозрюючи, яка драма розігрується лиш за два метри від них. О’Гир бачив їх і чув, але ж зв’язок тут був односторонній.
І хто ж був у всьому тому винен? А сам великомудрий кентавр. Саме він наполіг, щоб оперативний кабінет побудували відповідно до його власних параноїдальних стандартів. Титановий куб із вибухостійкими вікнами. І жоден провід не з’єднував центру із зовнішнім світом — не було тут навіть всюдисущих оптиковолоконних кабелів.
Атож, кабінет був абсолютно неприступний, якщо тільки, звісно, ти власноруч не відчиниш дверей давньому ворогові, аби позбиткуватися з нього.