Лаккей звелів усім прищебнутися до «місячного пояса», видавши кожному по ланці. Майже позбувшись ваги й насилу долаючи опір вітру, гурт ходою п’яного краба наблизився до дверей вагона.
«Це ж звичайнісінька фізика, — переконував себе Артеміс. — Ми стали набагато легші, а отже, тепер нам не загрожує небезпека розбитись об арктичну кригу». Однак і ці абсолютно логічні докази не допомогли — Артеміс не втерпів й охнув, коли Корч перший стрибнув у ніч, потягши за собою і всю групу. Згодом, коли Артемісові доводилося пригадувати цей епізод, він щоразу намагався пропускати цей свій ганебний «ох».
Дужий порив вітру закинув їх далеко за шпали, у велику кучугуру. Буквально за секунду до удару Лаккей відімкнув антигравітаційного пояса, а то б вони застрибали по тундрі, мов астронавти по поверхні Місяця.
Корч відщебнувся перший і відразу ж заходився розгрібати руками сніг. Але незабаром його пальці наштовхнулися на суцільний лід.
— Марна справа, — зітхнув він. — Я не можу пробитися крізь цю кригу.
Тут він почув, як щось клацнуло в нього за спиною.
— Всі відступіть, — порадив Лаккей, опускаючи дуло пістолета.
Корч ступив крок назад, прикривши очі рукою. Осколки криги можуть легко позбавити зору. Лаккей випустив усю обойму в невеличку ділянку льоду, і в замерзлій поверхні утворилася неглибока ямка. Крижані крихти вмить засипали і так промоклий, закоцюблий гурт.
Корч передав Лаккеєві непритомну Холлі й кинувся до ямки, не чекаючи, поки розвіється пороховий дим. Рахунок ішов на секунди — життя швидко покидало ельфиню. Треба було незагайно здійснити Ритуал. Ще якась хвилина — і ніякі жолуді чи хірурги вже не зможуть допомогти капітанові Куць.
Командувач стрибнув у заглибину й очистив дно від осколків льоду. Серед довколишньої білини завиднів темно-брунатний кружечок.
— Є! — прохрипів він. — Земля!
Лаккей опустив тремке Холліне тіло в ямку. Ельфиня здавалася лялькою в його могутніх руках. Маленькою і скаліченою. Корч стис Холліні пальці довкола жолудя й опустив її ліву руку в розпушену кулями землю, а тоді, знявши з пояса моток липкої стрічки, сяк-так прив’язав відтятого пальця до зап’ястя…
Ельф і двоє людей стояли довкола Холлі, що лежала в ямці, й чекали.
— Може й не спрацювати, — схвильовано пробурмотів Корч. — Ці консервовані жолуді ще не пройшли випробувань. Той О’Гир з його ідеями… Однак вони зазвичай працюють. Зазвичай працюють…
Артеміс поклав руку йому на плече. Це було все, Що він міг придумати. Не вмів він утішати, не знаходив слів співчуття.
П’ять секунд. Десять. І нічого.
І раптом…
— Гляньте! — вигукнув Артеміс. — Іскра!
Одна-єдина блакитна іскра мовби знехотя побігла по Холліній руці. Потім ковзнула капітанові Куць на груди, скочила на гостре підборіддя, проникла в шкіру між очей і щезла.
— Краще відійдіть усі, — порадив Корч. — Якось я був присутній при подібному зціленні. Це було в Тулсі, вночі. Тоді мало не розтрясло тамтешнього терміналу, й тривало це дві хвилини. А про чотирихвилинне я навіть не чував.
Усі хутко відступили від ямки — і саме вчасно. Із землі посипалися снопи блакитних іскор, і чи не всі вони кинулися до Холліної правої руки — саме в цьому місці потрібна була найбільша допомога. Мов плазмові торпеди, впиналися вони в ушкоджений суглоб, плавлячи липку стрічку.
Зненацька Холлі сіла й замахала руками, мов яка маріонетка. Її ноги засіпались, неначе відбиваючись від невидимих ворогів. А потім голосові зв’язки ельфині видали такий пронизливий крик, аж затріщали тонші шари льоду.
— Це нормально? — пошепки спитав Артеміс, мов побоюючись, коли б його слів не почула Холлі.
— Гадаю, що так, — відповів командувач. — Мозок здійснює перевірку систем організму. Це ж тобі не подряпину чи садно залікувати.
Із Холліної шкіри почали бити струминки пари — таким чином назовні виводилися рештки радіації. Капітан Куць звивалася й дриґала ногами, дедалі глибше занурюючись у калюжу, що утворилася в ямці. Не надто приємне видовище. Лід перетворювався на воду, вода негайно випаровувалась, оповиваючи капітана Підземної поліції клубами туману.
Тепер видніла тільки її ліва рука, але пальці годі було розрізнити.
Раптом Холлі завмерла. Рука її заклякла, а тоді опустилася в туман. Навкруги знову запала глибока тиша арктичної ночі.
Вони підступили ближче, напружено вдивляючись у пасма імли. Артемісові й хотілося подивитися, як там Холлі, але водночас він боявся того, що міг побачити.