— Незабаром я прийду до тебе. А поки що я повинен залишатися зі своїми бійцями. Адже Рада повернула мені звання командувача — в нагороду за те, що саме я викрив зраду О’Гира. До речі, як там наш бранець?
Опал кинула погляд на екран.
— Сказати щиро, він мене розчарував. Я сподівалася, що він почне плести якісь інтрижки, спробує, зрештою, втекти. А він тільки ридає та молотить головою й копитами по підлозі.
Посмішка на Дрюковому обличчі ще поширшала.
— Сподіваюсь, він швидко й до самогубства дійде. Я навіть певен, що саме так воно й станеться. — Новоспечений командувач ураз споважнів і перейшов до справи. — А як там поліція? Чи перехоплено якісь несподівані ідеї?
— Ні. Події розгортаються так, як ти й передбачав. Поліціянти заховалися на Поліційній площі, мов черепаха у своєму панцері. Може, я відімкну місцевий зв’язок?
Дрюк похитав головою.
— Не варто. Вони ж повідомляють про кожне своє переміщення по так званих захищених від прослуховування каналах. Нехай собі перемовляються. Так простіше їх контролювати!
Опал Кобой підлетіла ближче до екрана.
— Розкажи це мені ще раз, Дрюку! Розкажи мені про наше майбутнє.
На мить по Дрюковому обличчю промайнула тінь роздратування. Але сьогодні був особливий день — ніщо не могло зіпсувати йому настрій надовго.
— Я переконав Раду, що всі ці заворушення організував О’Гир, який замкнувся у своєму оперативному кабінеті. Але потім ти чудесним чином заблокуєш кентаврові програми й повернеш поліції управління ДНК-гарматами, установленими на Поліційній площі. Ті нікчемні гобліни будуть розгромлені. Я стану героєм опору, а ти — моєю принцесою. На найближчі п’ятсот років усі оборонні замовлення належатимуть «Лабораторіям Кобой».
Жадібній до влади піксі перехопило подих.
— А потім?
— А потім, дорогенька, ми звільнимо Землю від набридливих багноїдів. Ось що чекає на нас у майбутньому.
Зненацька озвався Артемісів телефон. Цього навіть він не сподівався. Зубами стягши рукавичку з руки, хлопець вихопив свій мобільник із чохла на липучках.
— Текстове повідомлення, — сказав він, натискаючи команду «прочитати». — Але ж ніхто цього номера не знає — ніхто, крім Лаккея!
— Очевидно, хтось таки дізнався, — запевнила Холлі, згорнувши руки на грудях.
Артеміс вирішив проігнорувати ущипливий тон ельфині.
— Не інакше, як О’Гир. Він постійно прослуховував мої телефонні переговори протягом останніх кількох місяців. Тож він або скористався моїм комп’ютером, або знайшов спосіб поєднати наші платформи текстових повідомлень.
— Зрозуміло, — збрехали Лаккей і Корч.
Але на Холлі весь цей технічний жаргон не справив ніякогісінького враження.
— То що ж там повідомляють?
Артеміс постукав пальцем по екранчику.
— Почитай сама, — запропонував він.
Капітан Куць узяла в хлопця мобільний телефон і почала, прокручуючи повідомлення, читати вголос. Із кожним рядком її обличчя все більше видовжувалося…
«КМНДВЧ КОРЧ. ВНИЗУ БІДА — МСТО ЗХОПЛHE ГОБЛНМИ. ПЛЦЙНА ПЛОЩА ОТЧЕНА ДРЮК + ОПЛ КБОЙ ЗАВАРЛИ ЦЮ КАШУ. НІ ЗБРОЇ НІ ЗВЗКУ. ДНК-ГРМТИ КНТРЛЮЄ КБОЙ. Я ЗАМКНТ В ОПКБНТІ. РАДА ЗВНВАЧУЄ МНЕ. ЯК ЖИВІ, ПМЖІТЬ. ЯК НІ — НЕ ТДИ ПТРАПИВ.»
У Холліному горлі пересохло.
— Кепські справи, — прошепотіла ельфиня.
Командувач скочив на ноги й вихопив у капітана Куць мобільний телефон, аби прочитати повідомлення ще на власні очі.
— Авжеж, — проказав він через кілька секунд. — Справи просто препогані… Дрюк! Від самого початку саме Дрюк був головний заворушник. Ну як я одразу не здогадався? Можемо ми відповісти О’Гирові?
Артеміс трохи поміркував.
— Ні, — нарешті відповів він. — Тут немає мережі. Дивно, що ми взагалі змогли це прийняти.
— А ти хіба не міг би щось придумати?
— Звісно, зміг би. Просто дайте мені шість місяців, трохи спеціального обладнання й три кілометри сталевих балок.
— Воно й видно: справжній геній злочинного світу! — пирхнула Холлі.
Лаккей лагідно поклав їй руку на плече.
— Тихо! — прошепотів він. — Артеміс думає.
Якусь хвилину хлопець пильно вдивлявся у рідку плазму в серцевині світного куба.
— Маємо два варіанти на вибір, — заговорив він нарешті. Ніхто не уривав його, навіть Холлі. Зрештою, хіба не Артеміс Фаул знайшов спосіб вислизнути з часового поля? — Ми могли б попросити допомоги в людей. Безперечно, дехто з Лаккеєвих друзів, досить сумнівної репутації, зголосився б нам допомогти — звісно, за певну винагороду.