— Шкода, командувачу, але ближче ніяк не можна. Маєте те, що маєте.
Корч зважився глянути в безодню. Шахта, звиваючись, усе тяглася й тяглася вниз — туди, де жовтогарячим світлом яріла біля ядра Землі магма. Божевілля. Чисте шаленство. Ні, має бути інший вихід. Що завгодно, тільки не це. У цей момент командувач уже був ладен погодитися на те, щоб ризикнути й спробувати добутися до Лос-Анджелеса якимсь наземним шляхом.
І тут Джуліусові Корчу явилося видіння. Можливо, його викликали сірчані випари, стрес чи навіть недоїдання, але командувач ладен був заприсягтися, що в камені просто перед ним раптом вималювалась нахабна пика Мульча Копача. Пика попахкувала сигарою і вдоволено посміхалась.
І Корчева рішучість знову повернулась. Щоб його перехитрував якийсь злодюжка? Та ніколи цьому не бувати!
Корч звівся на ноги й витер спітнілі долоні об комбінезон. Теплові потоки сіпали його за руки, мов бешкетливі привиди.
— Холлі, ти готова відлетіти якнайдалі від дірки, що зараз тут утвориться? — крикнув він у мікрофон.
— Можете на мене покластися, командувачу, — відповіла капітан Куць. — Як тільки ви повернетеся в салон, я негайно відводжу шатл.
— Чудово. Готовність номер один.
Корч прицілився й вистрелив дротиком у камінь перед собою. Титанова головка увійшла в скельну породу, мов ніж у масло. Потім спрацювали два заряди, й два гачечки надійно закріпили дротик у товщі скелі. П’ять метрів… зовсім невелика відстань, щоб погойдатися на тросику. Яке там «погойдатися»! На скелі немає ж виступів, щоб зачепитися руками. Можна тільки розплющитися об стіну шахти…
«Ану ж, стрибни, Джуліусе! — під’юджувала кам’яна подоба Мульча. — А я помилуюсь, як тебе розмаже по стіні!»
— Заткни пельку, злодюго! — ревнув командувач і стрибнув у безодню.
Скеля стрімко помчала йому назустріч. Удар! І вибила йому дух із грудей. Командувач аж зубами скреготнув від болю. Він теліпався на тросику й тільки сподівався, що нічого не зламав собі, адже тепер, після мандрівки в Росію, його особистих чарів не вистачить і на те, щоб змусити розцвісти стокротку. А тут могли ж бути й поламані ребра.
Передні прожектори шатла висвітили циндру по краях замурованого тунелю, де були шви. Видно було, що тут попрацювали лазерами тунельні інженери. Оця лінія зварювання і є тут найслабкіше місце. Корч уставив гранати у дві невеличкі виїмки.
— Я йду по тебе, Мульчу! — пробурмотів він і розчавив капсули детонаторів. До вибуху — тридцять секунд.
Командувач прицілився другим дротиком у крило шатла. Легке завдання, в таку мішень він влучив би і з заплющеними очима. Якби це було в тирі. Але ж у тирах немає теплових потоків, здатних усе зіпсувати в останній момент.
Бо саме тієї миті, коли командувач вистрелив, особливо дужий вихор гарячого повітря підкинув шатлову корму й повернув корабля на сорок градусів проти годинникової стрілки. Дротик пролетів за метр від крила і впав, крутячись, у безодню, потягши за собою і рятувального троса. Тепер Корчеві лишалося вибрати з двох можливостей: або змотати трос за допомогою міні-корби, що висіла в нього на поясі, або відщебнути його й скористатись запасним тросом. Джуліус вибрав другий варіант, бо ж так було б швидше. Добрий план. Щоправда, командувач уже використав запасного троса — тоді, коли визволявся з крижаного полону. Корч згадав про це через півсекунди після того, як відщебнув останнього свого троса.
— Д’Арвіт! — лайнувся він, обмацуючи пояса в пошуках запасного троса, якого там не було й не могло бути.
— Що таке, командувачу? — запитала Холлі голосом, здушеним від боротьби з неслухняним кораблем.
— У мене не лишилось рятувальних тросів, а детонатори вже запущено.
Запала коротка мовчанка. Зовсім коротка. Часу на довгі розмірковування не було. Корч зиркнув на свого місяцеміра. Двадцять п’ять секунд…
Коли в його навушниках знову пролунав Холлін голос, звучав він якось безрадісно й невпевнено.
— Е-е… командувачу. На вас є щось металеве?
— Є, — відповів Корч, нічого ще не розуміючи. — Бронежилет, пряжка, значок, бластер. А що?
Холлі підвела шатл іще трішечки ближче. А ще б трішечки — і то вже було б самогубство.
— Скажімо так: наскільки вам дорогі ваші ребра?
— А що?
— Здається, я знаю, як вас забрати звідти.
— Як?
— Я можу сказати, але це вам не сподобається.
— Говори, капітане. Я наказую.
Холлі сказала. Корчеві це аж ніяк не сподобалось.
Ох, ці ще гном’ячі гази. За столом про це не годиться згадувати, та й не за столом — так само. Навіть гноми й ті не люблять говорити на цю тему. Не одна гномиця лаяла свого чоловіка за те, що він випустив гази вдома, а не в тунелях. Гази — вельми поширена серед гномів недуга, генетично запрограмована, і напади її просто неминучі, якщо гномові довелося пропустити через себе певну кількість глини. Гном здатен заковтувати до кількох кілограмів глини за секунду, а все завдяки могутнім щелепам, які здатні розчахуватись, мов ото ківш екскаватора. Кілька кілограмів — це чимало глини, а в ній буває чимало повітря. Всі ці відходи мусять якось виводитися. І вони виводяться… Сказати чемно — гном’ячі тунелі мають здатність самозакупорюватися, бо гном скільки заковтнув глини, стільки ж наступної секунди й викинув ззаду.