— Пошліть один загін з тилу, а другий хай нападе з флангу. Здається, вони прямують до комп’ютерного центру. То ми їх там і накриємо.
Після чого Дрюк Глодів кинув на плазмовий екран переможний погляд.
— То ж треба, як доладно все склалось! Навіть краще, ніж сам я запланував, — пробурмотів він. — Тепер настала моя черга, Джуліусе, познущатися з тебе!
Артеміс тим часом поринув у роздуми. Схрестивши ноги, він сидів на камені й подумки програвав різні варіанти порятунку батька, коли вони повернуться до Арктики. Якщо мафія до Артемісового прибуття встигне переховати батька десь у неприступному місці й виставити охорону, тоді зможе спрацювати лиш один план. Проте ризику при цьому не оберешся. Артеміс ще дужче напружив свою думку. Має, має бути інший вихід…
Але тут його увагу привернув якийсь чудний мелодійний звук, що долинав із порожнистої опори. От ніби хто протяжно грав на фаготі. «Гном’ячі гази, — здогадався він. — Усередині цієї колони добра акустика».
Потрібен справжній мозковий штурм. Аби народилась одна-єдина кришталево чиста ідея, що пробилася б крізь цей бруд, у якому він опинився, й врятувала становище.
Однак через вісім хвилин плин його думок знову був порушений. Цього разу — криком про допомогу. Мульч потрапив у біду, й чути було: по-справжньому мучиться.
Артеміс тільки хотів звеліти Лаккеєві допомогти бідоласі, як раптом пригадав, що наразі його вірного тілоохоронця немає поруч. Лаккей рятував Чарівний Народ. Що ж, доведеться Артемісові діяти самому.
Хлопець уткнув голову в дірку. Всередині опори було темно, як у старому черевику, а смерділо вдвічі дужче. Сморід переконав Артеміса, що йому слід прихопити поліційного шолома. Хутенько збігавши по нього в шатл і перевіривши, чи все діє, Артеміс загерметизував шолома і ввімкнув прожектор.
— Гей, Мульче! Ти там, нагорі?
Жодної відповіді. А що, коли це пастка? Чи можливо, що він, Артеміс Фаул, піймається на таку древню хитрість? Цілком можливо, чом би й ні? Але, хоч як це дивно, він відчував якийсь зв’язок із цим дивним кошлатим створінням і не міг покинути його в біді, хоча логіка закликала вчинити навпаки. Цей зв’язок він відчув ще в Лос-Анджелесі… Артеміс здригнувся. Відколи видужала його мати, він дедалі частіше виявляв слабкість.
Хлопець заліз в опору й поповз до світляної плями вгорі. Сморід стояв жахливий. Його мокасини можна було хоч зараз викинути, а форменому піджакові школи імені святого Бартлбі вже жодна хімчистка не допоможе. Ну, Мульче, якщо ти прикидаєшся, то начувайся…
Вилізши з опори, Артеміс побачив Мульча, що корчився на підлозі. Гномове обличчя спотворив нестерпний біль.
— Що таке? — запитав хлопець, скидаючи шолома й опускаючись біля гнома навколішки.
— Кишки засмітились, — прохрипів Мульч. Рясний піт стікав по його бороді. — Потрапило щось тверде. Ніяк не можу перетравити.
— Чим я можу тобі допомогти? — запитав Артеміс, намагаючись не уявляти, чого може попрохати від нього Мульч.
— Мій лівий черевик… Стягни його.
— Твій черевик? Ти хочеш, щоб я його стягнув?
— Так! — завив гном, і все його тіло звела страшна судома. — Стягни!
Артеміс не зміг стримати полегшеного зітхання. Він боявся куди страшнішого. Поклавши гномову ногу собі на коліна, хлопець почав сіпати за альпіністський черевик.
— Класні черевики, — зазначив він.
— «Родео Драйв», — видихнув Мульч. — Швидше, благаю тебе!
— Вибач, я зараз.
Під черевиком виявилась далеко не така шикарна шкарпетка, зацерована і з дірками на пальцях.
— Мізинець, — вимовив Мульч, заплющивши очі від болю.
— Що мізинець?
— Стисни суглоб. Сильно.
Стиснути суглоб? Це щось із галузі рефлексотерапії? Кожній частині організму відповідає певна ділянка на ступні, яка відіграє роль такої собі клавіатури для тіла. На Сході рефлексотерапію практикують ось уже хтозна-скільки віків…
— Добре, добре. Якщо ти наполягаєш.
Артеміс затис волохатого Мульчевого мізинця між великим і вказівним пальцями. Але що це? Уява його так розігралася? Чи й справді волосся розступилось, мовби допомагаючи йому вхопитись якнайзручніше?
— А тепер стисни! — видихнув гном. — Чом же ти не стискаєш?
А Артеміс не стискав тому, що, підвівши погляд, дивився на дуло великого лазера, що впиралося йому просто в чоло.
Лейтенант Найл, що тримав ту зброю, аж не вірив своєму талану. Він сам-один не лише затримав двох диверсантів, а й виявив їхню лазівку. Ось що означає вчасно дезертирувати з поля бою. Тут йому так винятково пощастило, що він швидко піде вгору. І стане полковником, не скинувши ще й третьої шкури!