— Ну, можна відкрити хоч би оцю панельку, яка нібито не відкривається. — Мульч провів пальцями по випуклій поверхні труби. — О! Глянь-но сюди! Навіть запаси плазми треба час від часу поновлювати. Бачиш мініатюрну замкову шпарину? — Гном показав на крихітний отвір у металі, більше схожий на цятинку бруду. — А тепер подивись, як працює справжній майстер!
Мульч уставив у той отвір волосину зі своєї бороди. Коли волосина майже повністю сховалася у шпарині, гном смикнув її й вирвав біля самого кореня. Вмираючи, волосина затверділа, зберігши точну форму внутрішньої будови замка.
Затамувавши віддих, зломлювач крутнув саморобного ключа. В трубі раптом відкрився невеликий люк.
— Оце, мій хлопче, і є талант!
Усередині труби пульсувало жовтогаряче желе, по якому час від часу пробігали іскри. Плазма була настільки щільна, що не виливалася з труби, зберігаючи циліндричну форму.
Мульч, приплющивши очі, вивчав те колихливе желе.
— Гармати й справді дезактивовано. Якби той «кисіль» був живий, наші обличчя досі вже взялися б милою засмагою.
— А що то за іскри?
— Залишкова енергія. Легенько пощипають, але особливої шкоди не завдадуть.
Артеміс кивнув головою.
— Я все зрозумів, — мовив він, налягаючи шолома.
Мульч. аж побілів із жаху.
— Хлопче, ти що, серйозно? Ти хоч уявляєш, що з тобою станеться, коли раптом увімкнуть гармати?
— Я намагаюсь про це не думати.
— А може, тобі й пощастить? — Гном збентежено похитав головою. — Ну то гаразд. Тобі треба проповзти тридцять метрів, а повітря в шоломі вистачить на десять хвилин. Фільтрами не користуйся. Повітря згодом стане затхле, але це краще, ніж усмоктувати плазму. А ще візьми оце.
Він висмикнув із замкової шпарини волосину.
— Навіщо?
— Наскільки я розумію, ти, як прибудеш на місце, захочеш вибратися з труби. Чи ти й не подумав про це, геніальний хлопчино?
Артеміс проковтнув клубок у горлі. Він і справді про це забув. Герой — не той, хто кидається вперед наосліп.
— Вставляй дуже обережно. Пам’ятай: це волосина, а не дротина.
— Вставляти дуже обережно. Зрозумів.
— І не вмикай прожекторів. Галогенне світло може активувати плазму.
Артемісові вже голова йшла обертом від усіх цих настанов.
— І при першій же нагоді неодмінно облийся спеціальною піною. Протирадіаційні балони — синього кольору. Тут вони стоять у кожному кутку.
— Сині балони. Ще щось, пане Копачу?
— Ну, ще в плазмі водяться плазмові змії…
В Артеміса мало не підігнулися коліна.
— Ти серйозно?
— Ні, жартую, — признався гном. — Тепер ось що. Довжина твоєї руки близько півметра. Тож лічи: шістдесят разів підтягнешся — і тоді можеш вилазити звідтіль.
— Моя рука трохи коротша. Радше треба лічити до шістдесяти трьох.
Він поклав гномову волосину до нагрудної кишені.
Мульч здвигнув плечима.
— Хай там як, хлопче. Це твоя шкура. Ну то катай, не гай часу.
Гном переплів пальці рук, Артеміс став ногою в цю подобу стремена. І тут йому подумалось: а може, краще не лізти? Але саме тієї миті пан Копач закинув його в трубу. Жовтогаряче желе жадібно всмоктало його в себе, за одну секунду огорнувши все тіло.
Плазма пульсувала довкола нього, мов яка жива істота, витискаючи бульбашки повітря з його одягу. Одна велика іскра зачепила ногу, й усе тіло здригнулося від гострого болю. І це Мульч називає легеньким пощипуванням?
Артеміс озирнувся на гнома, що виднів крізь жовтогаряче желе. Якось по-дурному всміхаючись, Мульч підніс догори два великі пальці. Хлопець вирішив неодмінно запросити Мульча до себе на роботу — якщо, звісно, пройде через усе це й лишиться живий.
І він поповз уперед. Наосліп. Раз підтягся, другий…
І йому здалося, що він ніколи не доповзе до рахунку «шістдесят три».
Лаккей звів свого «Зіґ Зауера». Гуркіт кроків, відбиваючись від металевих стін, став просто оглушливий. З-за рогу, випереджаючи своїх господарів, вигулькнули тіні. Тілоохоронець прицілився, поки що приблизно.
Ось виткнулася голова, вельми схожа на жаб’ячу. Роздвоєний язик облизував вибалушені очні яблука. Лаккей натис на спусковий гачок. Куля пробила в стіні просто над гобліновою головою дірку завбільшки з диню. Голова квапливо щезла. Звісно, Лаккей промахнувся навмисно. Завжди краще налякати ворога, ніж просто його знищити; страх — найдієвіша зброя. Скільки ж міг отак протриматися Лаккей? Не вічність, аж ніяк ні… Дванадцять пострілів. І все.
Ось гобліни знов осміліли. Їхні голови дедалі частіше витикалися з-за рогу… А набоїв лишалося все менше й менше… Ось уже витрачено й останній.