Одначе ці васікінські слова не справили на Камара жодного враження.
— Той твій знайомий — ще більший за тебе пустомолот.
— Ну, хочеш вір, хочеш ні, а я буду радий, якщо вшиюся з цього триклятого човна живий. Байдуже, як — аби вшитись!
Камар насунув хутряну шапку на вуха.
— Гаразд, ходім уже. Пора.
— Нарешті… — зітхнув Васікін.
Із сусідньої каюти вони витягли заручника. Добре знали, що не втече: на одній нозі? Ну, для більшої певності ще мішка на голову… Васікін закинув Фаула-старшого на плече й по трапу виліз у командну рубку.
По рації Камар зв’язався з бійцями прикриття. Понад сто бандюг ховались за зледенілими кущами й кучугурами. Цигарки мерехтіли в пітьмі, мов світлячки.
— Ану загасіть цигарки, йолопи! — просичав він на відкритій частоті. — За хвилину — північ. Фаул може з’явитися будь-якої секунди. І затямте: ніхто не стріляє, поки я не дам команди. А тоді стріляти всім!
Сто цигарок дружно зашипіли, коли їх одночасно кинули в сніг. Сто душ. Дорога, що й казати, операція. Але Бритва пообіцяв їм аж двадцять відсотків від викупу, тож Васікін і Камар не поскупились і найняли найдобірнішу братву.
Хоч би звідки з’явився малий Фаул, він потрапить під щільний перехресний вогонь. Для нього і його батечка єдиний вихід — неминуча загибель, тоді як Камарові й Васікіну ніщо не загрожує за сталлю командної рубки.
«Побачимо, чи допоможуть тобі твої чари, ірландєц!» — посміхнувся Камар.
Холлі вивчала місцевість через високоякісний нічний фільтр. Та й хоч би яка досконала була ельфійська техніка, головне тут — досвідчені очі офіцера Легіону. Лаккей задовольнявся простим старим біноклем.
— Скільки цигарок ти нарахувала? — запитав командувач.
— Понад вісімдесят, — відповіла капітан Куць. — Там може бути не менше сотні бійців. Кого туди понесуть дурні ноги, того винесуть звідти вперед ногами.
Корч згідливо кивнув головою. Кошмарна ситуація — жодного простору для маневрування.
Вони стали табором на протилежному березі фіорду, на вершині пологої гори. Рада, взявши до уваги недавні заслуги Артеміса, дала дозвіл не тільки на здійснення операції, а й на використання крил.
Незадовго до цього О’Гир зазирнув до Артемісової електронної пошти і знайшов там таке послання: «П’ять мільйонів доларів США. „Союз“. Мурманськ. Опівночі чотирнадцятого». Лаконічний, діловий стиль. І вже ж нічого не вдієш. Артеміс проґавив нагоду визволити свого батька ще до переведення того у відстійник, і тепер мафія залізно контролювала ситуацію.
Лаккей дістав лазерну указку й накреслив на снігу приблизне співвідношення сил.
— Я гадаю, що заручника тримають тут, у командній рубці. Щоб добутися туди, треба пройти по всій субмарині. Її по периметру охороняє сотня бійців. Ми не маємо підтримки з повітря, не маємо інформації з супутника, а маємо тільки мінімальне озброєння. — Тілоохоронець зітхнув. — Даруйте, пане Артемісе. Я просто не знаю, як це зробити.
Аби краще роздивитися схему, Холлі стала навколішки.
— Зупинити час? Але на підготовку піде не один день. І наші захисні екрани не діють — їх притлумлює радіація. І наблизитися відразу до ста душ, щоб усіх зачарувати гіпнотичними чарами, ми також не можемо.
— А супербластери ЛЕППРКОНу? — запитав Артеміс, хоч і так знав відповідь.
Корч пожував незапалену сигару.
— Ми вже обговорювали це, Артемісе. Наша зброя незмірно переважує людську вогнепальну, але, як тільки ми відкриємо вогонь, вони негайно застрелять вашого батька. Найпершою жертвою стане він. У викрадачів людей такі правила.
Артеміс защебнув поліційну куртку під саме горло, не відриваючи погляду від схеми.
— А якщо ми віддамо їм гроші?
Один зі старих О’Гирових принтерів працював цілу ніч, друкуючи банкноти дрібної вартості. А потім кентавр пригнав загін спрайтів, і ті довго топталися по фальшивих купюрах, аби вони стали схожі на гроші, що побували у вжитку.
Лаккей похитав головою.
— Ці люди ведуть свій бізнес за іншими правилами. Живий пан Фаул-старший становить для них потенційну загрозу. Він може повернутися й помститись, а тому має померти.
Артеміс повільно кивнув головою. Отже, іншого виходу немає. Тому доведеться вдатися до плану, що він розробив ще в залі арктичного терміналу.
— Що ж, дякую всім, — сказав хлопець. — Я маю один план. От тільки вам він видасться трохи екстремістським.
Порушивши арктичне безгоміння, задзеленчав мобільний телефон Михаїла Васікіна. З несподіванки Васікін мало не загримів у люк.