За кілька хвилин ельфиня підвела голову й подивилася просто Артемісові в очі, от ніби знала, що він стежить за нею.
— У мене вийшло, — видихнула вона. — Цей багноїд вижив. Не бадьорий, але добре, хоч дихає.
Артеміс упав на землю, і його тонкі плечі засіпались від ридань. То були сльози полегшення. Він проплакав цілу хвилину, поки зумів опанувати себе.
— Дякую вам, капітане, — мовив він нарешті. — А тепер вшиваймося звідси, поки О’Гир випадково не активував ті пекельні машинки, що поначіплював на нас.
Глибоко в надрах Землі кентавр, що сидів під монітором, полегшено відкинувся на спинку крісла.
— А ти краще не спокушай мене, — захихотів він.
ПІВТОРА ЕПІЛОГУ
Артеміс повертався до школи імені святого Бартлбі. Саме там він мав перебувати на той час, коли фінська медична служба визначить особу його батька за розкислим паспортом, якого вміло підробив О’Гир.
Холлі зробила для потерпілого все, що могла. Ельфиня залікувала йому ушкоджене пострілом плече й навіть повернула зір осліплому оку. Але вже запізно було прирощувати назад відрізану ногу, тим паче, що втраченої кінцівки було не знайти. Ні, Артеміс Фаул-старший потребував тривалого лікування, тож для початку його доправили в таке місце, яке б ні в кого не викликало підозр. Тож Холлі полетіла на південний захід — до Гельсінкі — й поклала непритомного під дверима лікарні місцевого університету. Щоправда, один санітар випадково помітив: до них сам собою летить непритомний пацієнт! Ну, то йому пам’ять трішечки підправили.
Над пам’яттю Артеміса-старшого теж трохи попрацювали, залишивши вкрай невиразні спогади про останні два роки його життя. Коли Фаул прийде до тями, то єдине, що він чітко пам’ятатиме, — це прощання з родиною в Дубліні. Одне слово, щасливий спомин. За це слід було подякувати О’Гирові та його вдосконаленій процедурі стирання пам’яті.
— Чом би мені взагалі не переїхати до тебе? — ущипливо покепкував кентавр, коли вони повернулися до штаб-квартири на Поліційній площі. — Прасував би вашій родині білизну й всяку всячину робив би.
Артеміс усміхнувся. Після батькового порятунку він почав усміхатися куди частіше. Навіть прощання з Холлі відбулося краще, ніж він сподівався. Хлопець побоювався, коли б ельфиня не стала зневажати його за те, що він наказав вистрелити у рідного батька. Артеміс здригнувся. Він збагнув, що перебуде не одну безсонну ніч, згадуючи, як дійшов до такого непевного плану.
Капітан Куць провела їх до Тари, вивівши на поверхню через голографічний живопліт. Була там навіть голографічна корова, що скубла віртуальну траву. Призначення всієї цієї картини — не допустити, щоб люди натрапили на сліди Чарівного Народу.
Артеміс знову був у шкільній формі, чудесним чином відтвореній за допомогою чарівних технологій. Він понюхав лацкан.
— Піджак пахне якось незвичайно, — відзначив він. — Приємно, тільки трохи дивно.
— Просто він абсолютно чистий, — засміялася Холлі. — О’Гир пропустив його через три цикли очищення, щоб видалити дух…
— …багноїдів, — закінчив за неї Артеміс.
— Саме так.
Над ними висів повний місяць, яскравий і рябий, мов м’яч для гольфа. Холлі відчувала, як співають до неї місячні чари.
— О’Гир заявив, що, беручи до уваги твої заслуги, він знімає спостереження з маєтку Фаулів.
— Приємно чути це, — мовив хлопець.
— І це його рішення правильне?
Артеміс на мить замислився.
— Так. З мого боку Чарівному Народові немає загрози.
— Це добре. Бо чимало членів Ради голосували за те, щоб тобі стерти пам’ять. Але йшлося про великий шмат пам’яті, який відіграє дуже велику роль у твоєму житті. Через таке стирання міг до певної міри знизитися твій коефіцієнт розумового розвитку.
Лаккей простяг їй руку.
— Прощавайте, капітане. Навряд чи нам доведеться здибатися знову.
Холлі потисла тілоохоронцеві руку.
— Тим паче, що не з добра бувають вони, наші зустрічі.
Капітан Куць обернулася до чарівного пагорба.
— Ну, мені пора. Незабаром світатиме. Не хочу, щоб мене, коли я без захисного екрана, засік який-небудь супутник-шпигун. Бракувало тільки, щоб моє фото вигулькнуло в Інтернеті. Особливо тепер, коли моя кар’єра пішла вгору.
Лаккей легенько підштовхнув хазяїна ліктем.
— О, Холлі… Е-е… Ну, капітане Куць…
Е-е? Ну? Артеміс не вірив власним вухам. Е-е… ну… — це ж навіть не слова. І він отаке вимовляє?
— Я слухаю тебе, баг… Слухаю, Артемісе.