Хлопець подивився ельфині просто у вічі, як порадив Лаккей. Ця клята чемність давалася чомусь куди тяжче, ніж він міг собі уявити.
— Я хотів би… Себто… Власне, я…
Ще один штурханчик від Лаккея.
— Я хочу подякувати вам. Я в такому великому боргу перед вами. Це ви повернули мені батьків. А як ви вели шатл по тій тріщині — словами не описати! І на тому потязі… Ох, я нізащо не зробив би того, що ви…
Третій штурхан. Досить белькотні!
— Я прошу пробачення. Ну, ви розумієте, що я маю на увазі…
Ельфійські риси капітана Куць набули дивного вигляду. Щось середнє між збентеженням і — невже таке може бути? — радістю. Але Холлі швидко оговталась.
— Мабуть, я теж у боргу перед тобою, людино, — відповіла вона, дістаючи бластера.
Інстинкти солдата забили тривогу, однак Лаккей схаменувся й вирішив покластися на чистоту намірів ельфині.
А капітан Куць добула з торбинки при поясі золоту монету й підкинула її метрів на двадцять у залите місячним сяйвом небо. Одним плавним рухом піднявши бластер, Холлі вистрелила. Монета підлетіла ще метрів на двадцять угору й почала падати на землю. Артеміс спритно її впіймав. І як це у нього вийшло? Раніше він би такого не втнув…
— Чудовий постріл, — похвалив він, розглядаючи крихітну дірочку в самому центрі золотого круглячка.
Холлі простягла руку, демонструючи вказівний палець, довкола основи якого тягся ще свіжий рубець.
— Коли б не ти, я б промахнулася взагалі, — сказала ельфиня. — Жодні механічні пальці не здатні забезпечити подібну точність. Отож і я маю за що подякувати тобі.
Артеміс простяг їй монету.
— Ні, — похитала Холлі головою. — Залиш її собі — щоб нагадувала.
— Нагадувала про що?
Ельфиня подивилася йому просто у вічі.
— Нагадувала про те, що в душі кожної людини, навіть під товстим шаром хитрощів і лукавства, тліє іскра порядності. Можливо, ти роздмухаєш ту іскрину, і з неї розгориться полум’я щирої людяності.
Артеміс стис монету в кулаці. Метал був теплий.
— Так, можливо… — мовив він.
Над ними пролетів маленький двомісний літак. Хлопець глянув у небо, а коли опустив погляд, ельфиня вже зникла. Тільки легкий серпанок завис над травою.
— До побачення, Холлі, — прошепотів він.
«Бентлі» завівся відразу, варто було тільки повернути ключ. Не минуло й години, як вони вже під’їхали до головних воріт школи імені святого Бартлбі.
— Перевірте, пане, чи ввімкнутий ваш телефон, — порадив Лаккей, відкриваючи двері. — Гельсінська поліція має незабаром отримати результати пошуку в базах даних Інтерполу. Досьє вашого батька знову поміщено в їхній головний комп’ютер — завдяки зусиллям усе того самого О’Гира.
Артеміс кивнув головою і перевірив свій телефон.
— А ти спробуй розшукати матір і Джульєтту, хоч би в який куточок французької Рів’єри вони забилися, — сказав він. — Треба випередити газети — щоб наші рідні дізналися про цю новину від нас.
— Буде зроблено, пане.
— А ще перевір, чи добре замасковано мої рахунки. Зовсім не обов’язково, щоб батько знав, чим саме я займався протягом останніх двох років.
— Гаразд, пане, — усміхнувся Лаккей.
Артеміс ступив кілька кроків у бік шкільних воріт, але раптом обернувся.
— І ще, Лаккею. Я все хотів запитати… Там, в Арктиці…
Хлопець не зміг висловити свого запитання до кінця, одначе вірний тілоохоронець і так здогадався, що мучить юного хазяїна.
— Так, пане Артемісе, — лагідно відповів він. — Ви вчинили правильно. Іншого виходу просто не було.
Артеміс кивнув головою. Він постояв біля воріт, поки «бентлі» зник за поворотом. Із цієї миті його життя зміниться. Відтепер, коли поруч будуть батько й мати, йому доведеться куди обачніше втілювати свої задуми в життя. Так, він у великому боргу перед Чарівним Народом, тож Нижнім Рівням нічого не загрожує з його боку. Поки що не загрожує. А от Мульч Копач — то зовсім інша справа. На світі так багато банків-сейфів, а життя таке коротке.
Доктор По не тільки не пішов зі школи, а й навіть, за час Артемісової відсутності, лиш зміцнив свої позиції. Інші його пацієнти страждали від досить простих недуг: хтось не міг дати ради нападам неконтрольованої лютості, хтось смертельно боявся іспитів, ще хтось потерпав через свою надмірну ніяковість. І то все були, звісно, викладачі.
Артеміс зручно вмостився на кушетці, пильнуючи, щоб випадково не відімкнути свого мобільника.
Доктор По кивнув головою на свій комп’ютер.