— Директор Гвіні передав мені вашого електронного листа. Дуже милий текст.
— Мені… соромно за це, — промимрив Артеміс і сам здивувався, відчувши, що йому й справді соромно. Раніше йому зазвичай ніколи не боліло, якщо він робив боляче іншим людям. — Я переживав період заперечення, тому й проектував свої тривоги на вас.
По мало не засміявся.
— Дуже хвацько відчикрижили. Точно за підручником з психології.
— Та знаю, — сказав Артеміс.
Ще б йому не знати! Доктор Ф. Рой Декан Шліппе написав для цього підручника цілий розділ.
Доктор По поклав своє перо, чого досі не робив ніколи.
— Я хотів би знову повернутися до проблеми, яку ми з вами не до кінця обговорили минулого разу.
— До якої саме, докторе?
— Якщо не помиляюсь, ми з вами говорили тоді про повагу до інших людей.
— Ах, оце…
По стулив пальці рук пірамідкою.
— Уявіть собі, що перед вами не дурніша за вас людина, і дайте мені чесну відповідь.
Артеміс згадав про батька, що лежав у лікарні в Гельсінкі, про капітана Куць, яка важила своїм життям, аби допомогти йому, і, звісно, про Лаккея, без котрого він би не вибрався живий з «Лабораторій Кобой»… Він підвів погляд і побачив, що доктор По усміхається йому.
— Ну то як, молодий чоловіче? Чи зустріли ви когось, вартого вашої поваги?
— Так, — усміхнувся й собі Артеміс. — Здається, зустрів.
