Установивши контакт із тілом Холлі, позашляховик послав повідомлення на її наручний комп’ютер, запитуючи дозволу зачинити двері та стартувати.
Холлі тут же послала підтвердження, і двері, що нагадували крила кажана, плавно пішли вгору — зачинятися, давши Батлеру рівно стільки часу, скільки йому було потрібно, щоб перекласти Артеміса, немов кошик із кошенятами, зі свого плеча на заднє сидіння. Холлі влаштувалася в одиночному кріслі на носі човника і встигла пристебнутися ременем безпеки ще до того, як двері щільно зачинилися.
Артеміс і Батлер відхилилися назад, даючи впасти собі на плечі ременям безпеки, натягнення яких автоматично регулювалося за допомогою сенсорних роликів.
Артеміс смикав пальцями свої штани на колінах. Їхній спуск до рейки фідера здавався дуже повільним. Наприкінці викладеного металевими панелями тунелю вони могли бачити півмісяць магми на дні колодязя, який грізно світився, немов вхід у пекло.
— Холлі,— сказав, не розтуляючи зубів, Артеміс.— Будь ласка, трохи швидше.
— Ми поки на подавальній рейці, Артемісе,— відповіла Холлі, відриваючи від керма затягнуті в рукавички руки.— Все на автоматиці.
На вмонтованому в лобове скло дисплеї з’явилося обличчя Фоулі.
— Пробач, Артемісе,— сказав він.— Мені дуже шкода, але ми не вкладаємося за часом.
— Ні! — вигукнув Артеміс, подавшись уперед і натягуючи ремінь.
— Залишилося ще п’ятнадцять секунд або ж, як мінімум, дванадцять.
Фоулі скосив очі на датчики, що були перед ним.
— Ми повинні встигнути зачинити двері, щоб бути впевненими в тому, що всі, хто перебуває всередині захисних тунелів, уціліють. Мені дійсно дуже шкода, Артемісе.
Позашляховик сіпнувся, а потім завмер — перервалася подача енергії в подаючу рейку.
— Ми можемо це зробити,— панічним шепотом промовив Артеміс.
Пекло вдалині стало затягуватися — це зачинялися викувані гномами гігантські, метрової товщини, двері на роликах.
— Холлі, будь ласка, — схопив її за плече Артеміс.
Холлі широко розплющила очі та клацанням увімкнула тумблери на панелі управління.
— Д’арвіт,— сказала вона, вдавлюючи в підлогу педаль акселератора.
Позашляховик рвонув уперед, звільнившись від подавальної рейки, виблискуючи ввімкненими фарами і ревучи клаксоном.
На екрані Фоулі потер указівними пальцями очі.
— Поїхали! Капітан Шорт знову зробила це. Підніміть руку, хто здивований. Немає таких?
Холлі намагалася не слухати кентавра і зосередитися на управлінні шаттлом, ведучи його по трубі, що ходила ходором.
«Зазвичай такі гонки завершують пригоди,— думала вона.— Кінець третього акту. Цього разу ми щось зарано починаємо ці штуки».
Шаттл нісся тунелем, зачіпаючи його стінки і розсипаючи снопи іскор. Холлі опустила на очі окуляри візора й автоматично налаштувала свій зір так, щоб одночасно стежити за датчиками окулярів і бачити те, що попереду.
— Близько,— сказала вона.— Зовсім близько.— І встигла додати перед тим, як зник зв’язок: — Щасти, Фоулі. Залишся живим.
Кентавр доторкнувся до екрана двома схрещеними пальцями:
— Щасти всім нам.
Холлі виграла кілька додаткових сантиметрів, спустивши повітря з навісних бамперів «Купідона», і позашляховик проскочив під захисними дверима, що опускалися,— ще півсекунди, і було б запізно. Тепер вони опинилися в природному жерлі. Внизу під ними злітали вгору колони розпеченої магми завширшки в десять кілометрів, що створювали скажені висхідні потоки, які несли крихітний човник по спіралі все вище і вище до поверхні.
Холлі встановила стабілізатори і дозволила собі відкинутися на підголівник крісла.
— Приготувалися,— промовила вона.— Зараз нас буде злегка трясти.
Піп підстрибнув, почувши сигнал таймера на своєму телефоні, так, немов не очікував його. 1 все ж таки гном мав здивований вигляд, коли вирішальний момент нарешті настав. Після вбивства Кіпа куди тільки поділася його самовпевненість. Тепер Піп усе робив немов через силу.
Піп спробував повернути свій бойовий настрій, трохи помахавши стволом автомата і зловісно посміхаючись у камеру, але такими дешевими грюками складно створити образ героїчного вбивці крихітної піксі.
— Я вас попереджав,— промовив Піп у камеру.— Вина за це ляже на ваш народ, а не на мене.
Командор Келп на Поліцейській Плазі увімкнув свій мікрофон.
— Я знайду тебе,— грізно пообіцяв він. — Навіть якщо на це знадобиться тисяча років, я знайду тебе і кину за ґрати до самого кінця твого поганого життя.