Опал з подивом відзначила, що відповісти на останнє запитання, виявляється, не так і просто.
— Виростити нігті важко, гноме. Я вирішила відмовитися від них, щоб не витрачати час.
— Так, напевно, в цьому є сенс,— сказав Озкопі, абсолютно не відчуваючи, на думку Опал, достатнього благоговіння перед нею.
— Хочете знати, в чому мої труднощі? Стояти тут, обпалюючись вашою аурою,— ось що важко. Для цього на мені має бути жаротривкий скафандр.
Правду кажучи, Озкопі насправді не був таким уже загальмованим. Він перебував у шоці і прекрасно розумів, хто така Опал і що він, швидше за все, незабаром помре, і тому намагався дурника клеїти.
Опал нахмурила свою золотисту брову, яка стала від цього схожою на хвилю лави.
— Тобі, гноме, випала велика честь: останнім, що віддрукується на сітківці твоїх очей, буде мій блискучий образ.
Опал не дуже сподобалося, як вона закінчила фразу,— знову вийшло занадто бундючно, але гном усе одно зараз помре, і ніхто про ці її слова не дізнається. Озкопі ж був не дуже щасливий померти, зафіксувавши на своїй сітківці блискучий образ Опал.
— Мої бідні сітківки! — забурмотів він, — їх дав мені мій батько... ні, не те щоб він прямо-таки вийняв їх зі своєї голови, але передав... ну, ви розумієте, — тепер Озкопі вирішив розбавити свою заплутану мову крапелькою розбещеності. — До речі, раз уже ми почали ображати одне одного, то зауважу: по-перше, мені здавалося, що ви вища. А по-друге, у вас стегна обвислі.
Опал гнівно наїжачилася, і зовні це передалося в тому, що її радіоактивна корона збільшилася до трьох метрів у радіусі, розкладаючи на атоми все, що опинилося всередині її сфери, включаючи Коліна Озкопі. Але хоча сам гном і зник, його останні слова болем засіли в пам’яті Опал і збережуться там до самого кінця її життя.
Якщо в Опал і був один недолік, який вона готова була визнати, то це звичка поспішно нищити тих, хто заважав їй. Ось і цей гном помер дуже легко і зірвався з гачка, помститися йому по-справжньому нона не зможе вже ніколи.
«Усе він збрехав, цей мерзенний гном,— заспокоювала вона саму себе, їдучи з величезною швидкістю до поверхні. — Мої стегна бездоганні, і зовсім вони не обвислі.
Зовні поява Опал виглядала сліпуче і божественно, вона походила на вибух наднової зірки, що вирвалася з глибин на поверхню океану. Шалений жар чорної магії Опал пронизав з однаковою недбалою легкістю і стіни Атлантиди, і товщі океанської води, змінюючи атомну структуру будь-якої речовини, що опинилася на шляху піксі.
Вона спрямувала ореол своєї чорної магії вперед і вгору, в напрямку маєтку Фаулів. Їй не треба було стежити за дорогою, Опал летіла на поклик замка, ключем до якого була вона сама.
глава 5: АРМАГЕДДОН
БЕРСЕРКИ, поховані у вигляді висхідної спіралі навколо замку, рухалися все більше, оскільки у світлі нагорі магічна сила вирвалася на свободу.
— Щось наближається,— зрозумів Оро, капітан берсерків.— Незабаром ми станемо вільні, і наші мечі знову випробують на смак людську кров. Ми спопелимо їхні серця і викличемо до життя давні сили зла. Ми змусимо людей тріпотіти і бігти від нас. Вони не зможуть убити нас, тому що ми вже мертві, і нас утримують тільки магічні нитки.
Наш час буде недовгим. Лише одна ніч після такого тривалого небуття, але ми встигнемо вкрити себе славою і кров’ю перед тим, як назавжди з’єднаємося в посмерті з богинею Дану.
— Ви відчуваєте зміни? — гукнув Оро своїх воїнів. — Будьте готові рвонутися вперед, як тільки відкриються Врата.
— Ми готові, — відповіли його воїни. — Як тільки світло впаде на нас, почнемо захоплювати всіх — собак, борсуків і людей.
«Я б уважав за краще борсуків, чим людину»,— мимоволі подумав Оро.
Він був начальником, і його гордість коштувала йому життя, десять тисяч років тому.
Гобдоу, який лежав ліворуч від нього, відгукнувся на це зловісним жартом.
«Згоден,— подумки просигналив він.— Але борсук кращий за щура».
Якби в Оро було серце із плоті й крові, воно б затріпотіло від гордості — цього разу за своїх воїнів.
— Мої солдати готові до війни. Вони битимуться до тих пір, поки не розсиплються на порох їхні тіла, і вони нарешті потраплять в обійми світла. Наш час близько.
Форт захищала Джульєтта Батлер, і не тому, що наглядала за всім, поки батьки Артеміса виїхали на екологічну конференцію в Лондон. Вона захищала його в буквальному сенсі слова.
Форт, про який йде мова, був старою сторожевою вежею Мартелло на пагорбі, що виходив на Дублінську затоку. Стіни форту потемнішали від часу і місцями вкрилися дивним чорним плющем, що тягнув свої вусики так, немов намагався втягнути камені, з яких були складені стіни, назад, у землю.