Вони дружно, як один, відштовхувалися від землі своїми сильними задніми лапками і стрибали, утворюючи зелену хвилю, що невпинно колихалася і повністю перекривала дорогу перед Батлером. До колишніх цвіркунів додавалися все нові й нові, вони безперервним потоком текли з трави і ямок у землю. Створена ними хвиля потріскувала, рухаючись,— гак щільно були набиті в ній цвіркуни.
«Добре, що вони тільки стрибають, а не літають,— подумав Батлер.— Інакше нам було б не втекти».
Здобувши рівновагу, Артеміс вивернувся з руки Батлера, який підтримував його, і побіг своїми. Великий цвіркун усе ще бовтався в нього на коліні, продовжуючи тріпати камуфляжну тканину. Артеміс ляснув цвіркуна долонею — було відчуття, що його рука вдарилася об іграшковий автомобільчик. Цвіркун залишився на місці, а на долоні Артеміса з’явилася ранка.
Міркувати в таких умовах було складно навіть Артемісу, точніше, з бурхливого потоку думок, що миготіли в його голові, було складно вихопити хоча б одну більш-менш розумну.
«Цвіркуни. Цвіркуни-вбивці. Який важенний жилет. Занадто багато шуму. Занадто багато. Божевільні цвіркуни. Може, у мене знову почалися глюки?»
— Четвірка! — сказав він уголос, просто щоб упевнитися.— Четвірка.
Батлер здогадався про те, що хвилює Артеміса.
— Усе гаразд,— промовив він.— Не хвилюйся, вони тобі не ввижаються.
Артеміс, мабуть, хотів би, щоб цвіркуни йому ввижалися.
— Це дуже серйозно! — крикнув він, щоб перекрити голосом серце, що гуркотало у його вухах.
— Нам потрібно потрапити до озера,— сказала Холлі.— Плавці із цвіркунів нікудишні.
Сарай був побудований на пагорбі біля Червоно го озера. Так його назвали тому, що він палахкотів червоним світлом на заході, особливо якщо дивитися на нього з вікна вітальні в будинку.
Видовище було ефектним: здавалося, що під прозорою водою загоряються пекельні вогні. Вдень на озері плескалися качки, а ввечері воно перетворювалося на браму в пекло. Думка про таємну воду в при роді завжди захоплювала Артеміса, а сама ця тема залишалася однією з небагатьох, де він дозволяв собі дати волю своїй уяві. Зараз озеро здавалося просто тихою гаванню.
«Схоже, цей жилет своєю вагою зараз потягне мене просто вниз»,— подумав Артеміс.
Холлі рухалася позаду і постійно підштовхувала його ліктем в стегно.
— Поспішай! — твердила вона.— Прибери цей тьмяний денний погляд зі свого обличчя. Не забувай, тепер за нами женуться ще й оці вбивці-цвіркуни.
Артеміс переступав ногами, намагаючись бігти швидше і шкодуючи про те, що він не Беккет. Ось хто міг пробігти без зупинки півдня без жодних зусиль!
Вони пробігли кілька ділянок, розділених тимчасовими огорожами з чагарників і межових стовпів. Батлер трощив усе, що загороджувало їм дорогу. Його черевики безжально вибивали з грядок молоді картоплини, розчищаючи шлях для Артеміса і Холлі. Цвіркуни не відставали, адже їм ніщо не заважало рухатися. Дзвін цвіркунів був гучним і зловісним, какофонія звуків нагадувала невиразне бурмотіння. Ці комахи замишляють щось лихе.
Цвіркуни, стрибаючи вперед, чіплялися за черевики Холлі. Вони встромлялися у її щиколотки, впиваючись в тканину своїми жалами. Інстинкт підказував Холлі зупинитися і скинути із себе комах, але солдатська онучка наказувала продовжувати біг, не звертаючи уваги на укуси.
Зупинитися зараз було б фатальною помилкою. Холлі відчувала, як цвіркуни громадяться на її щиколотках, чула противний мокрий тріск їхніх панцирів, розчавлених її черевиками. У неї було відчуття, що вона біжить у хмарі кульок для пінг-понгу.
— Ще далеко? — запитала вона.— Скільки?
У відповідь Батлер підняв два пальці.
— Що це означає? Дві секунди? Двадцять секунд? Дві сотні метрів?
Вони минули ділянки і кинулися по розораному схилу до краю води. Місяць відбивався на поверхні озера, немов очі бога, а на дальній стороні озера починався пологий підйом до пагорба. Цвіркуни вже обліпили їх, Холлі була вкрита кіркою комах до самої талії. А цвіркуни все прибували, поспішаючи сюди з усіх куточків маєтку.
«У нас ще ніколи не виникало проблем з цвіркунами, — подумав Артеміс. — І звідки їх узялося стільки?»
Вони відчували на своїх ногах укуси, що горіли, як маленькі опіки, а бігти далі ставало все важче, майже неможливо, з руками і ногами, укритими щільним шаром цвіркунів, що безперервно ворушилися. Холлі збігла вниз першою, за нею Артеміс, і обидва думали в цей момент про те, що гіршу смерть, ніж від оскаженілих цвіркунів, придумати дуже складно. У якийсь момент Артеміс уже припинив боротьбу, але тут крізь дзвенячу масу комах простягнулася чиясь рука і потягла Артеміса за собою.