Фоулі пожував палець. Чи повинен він зробити те, про що просить Артеміс? Чи хоче він зробити це?
Ці питання кентавр міг ставити собі нескінченно довго, але, по суті, йому потрібно було відповісти тільки на одне з них.
— Чи вірю я Артемісу?
За своєю спиною Фоулі почув дихання і зрозумів, що до кімнати увійшов Мейн.
— Хто тут ще був? — запитав Фоулі у свого лаборанта.
— Тут? — спитав Мейн.— Ти думаєш, зараз у когось є час штовхатися тут, коли в місті таке коїться? Нікого тут не було, і ніхто не бачив цей запис. Крім мене.
— Добре,— сказав Фоулі, міряючи кроками кімнату.— Юний мій друже Мейне, ти хотів би перейти на повну ставку?
— А що я повинен буду робити? — підозріло покосився Мейн.
Фоулі вийняв із шухляди свого столу предмет номер один і попрямував до дверей.
— Те саме, що і завжди,— відповів він.— Тинятися без діла по лабораторії і всім заважати.
Мейн зробив копію повідомлення Артеміса на випадок, якщо його почнуть звинувачувати в чомусь на зразок державної зради.
— Це я можу,— промовив він.
ГЛАВА 18: ПОРЯТУНОК ДУШІ
АРТЕМІС займався у своєму кабінеті останніми приготуваннями, збираючи в кулак волю, намагаючись заспокоїти почуття і розігнати сіру хмару зневіри, що грозила затьмарити його рішучість. Він знав, що лікар Аргон був проти того, щоб він стримував свої емоції, оскільки це може призвести до довгої психічної травми.
— Слово «довгий» тут недоречне, лікарю,— криво посміхнувся Артеміс.
Після численних пригод він не міг не знати, що все відбувається точнісінько так, як планувалося, але все одно його вражала категоричність заходів, яких доведеться ужити, а також те, що він навіть готовий до цього.
— Хлопець, який викрав кілька років тому Холлі Шорт, ніколи й не подумав би пожертвувати собою.
Але він більше не був колишнім. Його батьки повернулися до нього, і в нього є брати.
— І дорогі серцю друзі.
Тепер іще одна справа, про яку Артеміс ніколи раніше не думав.
Він підписав злегка тремтячою рукою свій заповіт — чи збережуть цінність чимало із зазначених у ньому речей, Артеміс не був упевнений. Банківська система по всій Землі була фактично зруйнована, і біржі теж, адже саме туди надходять акції, облігації та часткові паї.
«Скільки часу було витрачено на накопичення багатства,— подумав Артеміс.— Скільки часу даремно».
Потім його думки потекли в іншому напрямку.
«Припини. Ти стаєш сентиментальним і слізливим. Ти любиш золото точно так само, як Мульч Діггумс любить курчат. Дай тобі ще один шанс, і ти, очевидно, знову почнеш те ж саме».
Так воно і було. Артеміс не вірив у перевтілення на смертному одрі — у цьому було щось безпринципне. Людина має залишатися сама собою, які б божі кари не очікували її по той бік життя.
«Якщо мені доведеться зустріти Святого Петра, я не буду сперечатися з ним біля Врат раю»,— пообіцяв Артеміс своїй підсвідомості, хоча насправді знав: якщо його теорія правильна, то його душа підніметься в небеса так само, як і душі берсерків.
«І я стану небесним охоронцем для Майлса і Беккета».
Ця думка заспокоїла Артеміса і навіть змусила його посміхнутися. Він зрозумів, що більше нічого не боїться, немов йому доведеться просто спробувати зіграти у рольовій грі, а не робити це в реалі. Але настрій у нього знову змінився, коли він запечатав конверт із заповітом і притулив його до настільної лампи. Він подивився на конверт, відчуваючи невідворотність моменту.
«Шляху назад більш немає».
І тут страх обрушився на Артеміса, немов гиря масою в тонну, і прикував його до офісного крісла. Він відчув свинцеву важкість у шлунку і виявив, що руки і ноги віднялися. Артеміс зробив кілька глибоких вдихів, щоб його не знудило, і поступово заспокоївся.
«Я завжди уявляв, що в мене буде час для останніх прощань, можливість сказати найголовніші слова тим, кого я люблю».
Але часу на це у нього не було. Не було часу ні на що, крім дій.
Страх розсіявся, і Артеміс не відмовився від свого рішення.
Артеміс відштовхнув своє крісло на роликах від столу, ляснув себе по колінах і повернувся обличчям до свого випробування.