У світлі були люди, усміхнені та привабливі. Виникали сценки давно минулих днів. На цій самій галявині ельфи обробляли землю.
Опал не бажала так просто здаватися і продовжувала опір.
— Ні,— промовила вона.— Я все ще володію силою. Нехай я втратила цих безглуздих берсерків, але мене захистить моя чорна магія. Надури когось іншого, а мене ти наступного разу вже не зупиниш.
Опал сильно вдарила Оро, щоб відвернути його від світла.
— Переконайся в тому, що клон мертвий,— наказала вона.— Магія не впливає на бездушні предмети. Якщо буде потрібно, прикінчіть її!
— Але вона — одна з нас,— насупився Оро.
— Мене це не турбує.
— Але все закінчено, ваша величносте. Ми йдемо.
— Роби що тобі наказано, рабе! Це буде твій останній учинок перед смертю. Я покінчу з вами.
— Вона не винна. Безпомічна піксі.
— Чи не винна? — скипіла Опал.— Яка мені справа до цього? Я вбила тисячі ні в чому не винних ельфів і вб’ю в десять разів більше, якщо буде потрібно. Роби що тобі говорять.
Оро витягнув кинджал, який здавався в його ручці великим, як меч.
— Ні, Опале. Брюн звільнив мене від твоїх чар. Ти не вб’єш більше жодного ельфа.
І вміло, як і личить бувалому солдатові, він з першого удару встромив кинджал точно в серце Опал. Крихітна піксі звалилася, все ще продовжуючи щось бурмотіти. Вона розмовляла доти, доки не помер її мозок, посилаючи прокльони і відмовляючись повірити в те, що їй прийшов кінець. Вона померла, дивлячись в обличчя Артеміса ненависним поглядом, що зупинився назавжди.
Артеміс хотів би відповісти їй таким же ненависним поглядом, але не міг, йому було просто шкода, що піксі марно прожила своє життя. Схожа на скарлючену темну тінь душа Опал вилетіла в цей момент з її тіла, злодійкувато покружляла біля нього, а потім розтанула в магічному світлі.
— Стільки витраченого часу. Стільки боротьби. І ніхто не переміг. Трагічно.
Світло розгорялося все яскравіше, оскільки саме собою відколювалося від ореолу і розплавлялося, а потім знову застигало біля берсерків, які стояли всередині кола. Деякі душі відлітали легко, скидаючи тіло, немов старе пальто. Інші вибиралися назовні натужно, ривками. Оро упустив свій кинджал, який тепер викликав у нього огиду, а потім звільнив тіло Беккета і зник у зеленому спалаху полум’я.
Можливо, він устиг прошепотіти: «Нарешті», хоча Артеміс і не був упевнений у цьому. Поруч із ним валялися теракотові китайці, розвалені на шматки після того, як їх покинули душі берсерків. Артеміс опустився на землю і опинився віч-на-віч із Непаль.
Вона лежала з радісно сяючими очима і легкою посмішкою на обличчі. На мить Непаль зупинила погляд на Артемісові, але тут же світло в її очах померкло, і вона померла. Кінець її виявився тихим і мирним, але не було видно, що від її тіла відокремилася душа.
«Наче тебе ніколи й не було,— із сумом подумав Артеміс, а потім повернувся думками до власної безпеки.— 3 магічного поля потрібно бігти, і як можна швидше».
Ризиковану гру він любив, але цього разу ризик був занадто великий. Артеміс стільки разів ризикував за останні роки, що знав: іноді шанси на успіх можуть виявитися близькими до нуля.
Звичайно, будучи людиною, Артеміс міг просто пройти крізь стінку магічної півсфери і вціліти.
— Для цього не потрібно бути генієм, достатньо одного гарного стрибка.
Він підвівся на ноги і побіг до краю вежі Врат. Висота вежі становила близько трьох метрів. Зістрибнути складно, але можна.
«Шкода, що в мене зараз немає пари крил колібрі, які придумав Фоулі»,— подумав він.
Крізь зелений серпанок Артеміс побачив Холлі і Батлера, що піднімалися схилом пагорба, майже бігли до кратера.
«Не поспішайте, друзі мої,— подумав він.— Я йду».
І він стрибнув. Артеміс був задоволений тим, що це бачив Батлер,— стрибок вийшов непоганий. Під час стрибка Артемісу навіть здалося, що він не падає, а летить, плавно летить вниз.
На спуску Холлі примудрилася трохи випередити Батлера, і по її губах Артеміс прочитав, що вона вигукує його ім’я.
Його руки торкнулися стінки чарівного пузиря, і він проскочив усередину, після чого Артеміс відчув величезне полегшення.
— Спрацювало. Тепер усе стане іншим. Новий світ, у якому люди і ельфи живуть разом. А я можу бути посланцем цього світу.
Потім заклинання акуратно підхопило його, як жука в банку, і Артеміс ковзнув униз, усередину магічної корони, так, наче вона була зроблена зі скла.
Холлі мчала вниз по схилу, наближаючись до магічного світла.
— Стій! — крикнув Артеміс, і його голос прозвучав з деяким запізненням, відстаючи від руху губ.— Закляття вб’є тебе.