Артеміс міг відчути запах моря.
«Занадто низько. Занадто швидко».
Ще більше індикаторів спалахнуло червоним на панелі управління. Подача енергії припинилася. Акумулятори були пошкоджені. Альтиметр крутився як дзига і тривожно гудів.
Опал була на бічному вікні. Артеміс міг бачити її крихітні зуби, що шкірилися на нього. Вона більше не говорила — вона кричала. Але радіо більше не працювало. Можливо, якраз до речі.
«Вона насолоджується життям, — усвідомив він. — Весело, весело, весело...»
Артеміс боровся з управлінням. Неприємне ляскання було зараз найменшою проблемою, про яку йому слід було б турбуватися. Якщо Опал вирішить перерізати ще декілька кабелів, то він утратить навіть той контроль над літаком, який у нього зараз є.
Не дивлячись на те, що зараз було дуже рано, Артеміс усе ж таки випустив шасі. Якщо Опал пошкодить машину зараз, шасі залишиться випущеним.
Вони прямовисно падали вниз, удвох. Горобець на спині орла. Опал ударилася головою і пробила своїм броньованим шоломом віконний плексиглас, усе ще нестямно волаючи, бризкаючи слиною на скло шолома ізсередини. Даючи накази, які Артеміс не міг чути і не міг прочитати по губах, — занадто вже швидко вона говорила. Він бачив, що її очі палали червоним — від магії, і з її маніакального виразу обличчя було абсолютно ясно, що всі ниточки, що сполучали її тіло з раціональним мисленням, були обірвані.
Ще крики. Мимрення за забралом.
Опал упіймала його погляд і підняла козирок, кричучи через вікно, будучи занадто нетерплячою, щоб скористатися мікрофоном шолома.
— Віддай мені лемура, і я врятую тебе, — говорила вона. Її голос гіпнотизував. — У тебе мій...
Артеміс не став на неї дивитися, він вихопив із-під крісла пістолет для пускання сигнальних ракет і направив його їй в обличчя.
— Ти не залишаєш мені іншого вибору — я стрілятиму, — сказав він, і голос його був холодним і упевненим. Це була не загроза, це була констатація факту.
Опал зрозуміла, що це правда, як тільки він закінчив вимовляти ці слова, відштовхнулася від корпусу літака і потягнулася, щоб опустити забрало, але зробила це недостатньо швидко, і Артеміс зміг улучити їй у шолом.
Опал по спіральній траєкторії стала віддалятися від «Цессни», залишаючи по собі чорний дим, червоні іскри роїлися навколо її голови подібно до злих ос. Її крила під час зіткнення з «Цессною» не пережили удару. Скалки сонячних панелей мерехтіли зірочками і, випадаючи зі складок костюма Опал, залишали слід у вигляді пір’я, що крутилося, як пропелери гелікоптера, і повільно опускалося вниз. Аероплан нахилився на правий борт і стогнав, наче поранений звір.
«Мені час приземлятися. Негайно».
Артеміс не відчував провини за те, що він щойно зробив. Сигнальна ракета не затримає Опал надовго — регенерація швидко її відновить. Магія вже лагодила її обпалену шкіру. Найбільше, що Артеміс міг для себе вигадати, — це відстрочення в декілька хвилин.
«Коли Опал повернеться, вона буде в люті. Справжній маніяк. Можливо, її мислення буде затьмарено».
Артеміс похмуро посміхнувся, і на мить відчув себе підступним як раніше, перш ніж капітан Шорт і його власна мати вселили йому всі ці докучливі моральні норми.
«Добре. Затьмарене мислення мого ворога може дати мені перевагу, якої я так потребую».
Артеміс вирівняв літак настільки, наскільки зміг, знижуючи швидкість. Вітер нісся йому в обличчя, розтягуючи шкіру до болю. Склавши руку козирком і прикриваючи очі рукою, він знижувався в туман, розвіюваний пропелером, що обертався.
Мис Хук Хед виник із чорноти моря прямо під ним, наче лист сірого шиферу. Величезне скупчення вогнів мерехтіло на заході. Це було село Дункад, де Батлер чекав повернення свого підопічного з чистилища. Створена за допомогою магії затока, яка одного разу послужила притулком острова демонів Гібрас. Уся ця область була під активним моніторингом, і вторгнення в неї змусить спектрометри ЛЕПрекону сказитися.
Темно-синє покривало ночі швидко спадало на світ, і важко було відрізнити твердий грунт від м’якого.
Артеміс знав, що луки килимами устилали поверхню землі від Дункада до Хукхедського маяка, але міг бачити тільки вузьку смужку смарагдової трави раз на п’ять секунд, коли вона висвічувалася у променях вежі.
«Моя злітно-посадкова смуга», — думав Артеміс.
Він направив «Цессну» по найкращій з можливих траєкторії, знижуючись ривками, що викликали позиви нудоти. Сонячні панелі відривалися від носової частини крил і тягнулися вслід за літаком дрібними уламками.