Троє братів розляглись на підлозі, по лікті замазані плакатною фарбою. До кімнати увійшов батько. Хоча догляд за мамою і виснажив його, та все одно тато залишався у гарній формі. Кроки його були впевнені та граціозні, як у професійного спортсмена, незважаючи на біогібридний протез ноги. Пристрій був сконструйований із титанового протезу з використанням імплантованих датчиків, щоб Артеміс Старший міг керувати ним за допомогою сигналів мозку. Хоча іноді наприкінці дня він був змушений користуватися гелем, щоб пом’якшити шкіру, але взагалі він поводився так, ніби ця нова нога була його власною.
Артеміс підвівся навколішки, увесь забрьоханий.
— Я відмовився від поповнення їхнього словникового запасу у французькій і приєднався до розваг близнюків. — Він посміхнувся, витираючи руки. — Насправді це досить захоплююче. Ми малюємо пальцями. Я спробував прочитати їм невеличку лекцію з кубізму, за що був забризканий, на превеликий жаль.
Тут Артеміс помітив, що його батько був більш ніж просто втомлений. Він був стурбований.
Артеміс із батьком відійшли від близнюків і стали біля високої, від підлоги до стелі, книжкової шафи.
— У чому справа? Мамі стало гірше?
Батько Артеміса поклав руку на роликову драбину, намагаючись перенести вагу з протеза. Вираз його обличчя був настільки дивний, що Артеміс навіть і не пригадував, щоб він бачив батька у такому стані.
Він зрозумів, що його батько був більш ніж стурбований. Артеміс Фаул Старший був наляканий.
— Тато?
Артеміс Старший стиснув щабель із такою силою, що деревина аж заскрипіла. Він відкрив рота сказати щось, але потім, здається, роздумав.
Тепер Артеміс уже сам занепокоївся.
— Тато, я маю знати.
— Звичайно, — промовив його батько так, ніби він тільки-но згадав, де перебуває. — Я повинен тобі сказати...
На його сорочку впала сльоза, залишивши темно-синій слід.
— Я пам’ятаю, коли вперше побачив твою матір, — сказав він. — Я був у Лондоні, на приватній вечірці в Айві. Кімната, повна негідників, найбільшим з яких був я сам. Вона змінила мене, Арті. Розбила моє серце, а потім зібрала його знову. Анджеліна врятувала мені життя. А тепер...
Артеміс почав сильно нервувати. Кров стукотіла у вухах, немов штормові хвилі.
— Мама помирає? Ти намагаєшся мені сказати це?
Ідея здавалася безглуздою. Неможливою.
Його батько закліпав, ніби отямившись від сну.
— Фаули просто так не здаються, чи не так, синку? Прийшов час тобі здобути свою власну репутацію.
Очі Артеміса Старшого блищали з відчаю.
— Хоч би там що, синку. За всяку ціну.
Артеміс відчував паніку, яка прокидалась усередині нього.
«Хоч би там що?»
«Спокійно, — сказав він собі. — Ти здатен це виправити».
У Артеміса ще не було всіх фактів, але проте він був досить упевнений: що б не сталося з його матір’ю, усе це можна вилікувати за допомогою чарівної магії. І він був єдиною людиною на Землі, у жилах якої була ця магія.
— Тато, — сказав він обережно, — лікар уже пішов?
На мить здалося, що це питання спантеличило Артеміса Старшого, але туї’ він отямився.
— Пішов? Ні, він у холі. Я подумав, що ти міг би поговорити з ним. У разі коли є питання, які я пропустив...
Артеміс був трохи здивований, побачивши у холі доктора Ганса Шальке, провідного європейського експерта у галузі рідкісних захворювань, а не звичайного сімейного лікаря. Мабуть, батько послав за Шальке, коли стан здоров’я Анджеліни Фаул погіршився. Шальке чекав під філігранним родовим гербом Фаулів. Біля його ніг розмістився товстий шкіряний саквояж, схожий на гігантського жука. Лікар підперезував паском свій сірий плащ і розмовляв зі своєю асистенткою досить гострим тоном.
Увесь вигляд доктора був гострим, починаючи із загостреної чуприни над чолом і закінчуючи вістрям його вилиць і носа. Блакитні очі за товстими лінзами окулярів здавалися величезними, а рот, навпаки, був ледь помітним і залишався майже нерухомим під час розмови.
— Усі симптоми, — сказав він. Акцент видавав у ньому німця. — По всіх базах даних. Ви розумієте?
Його асистентка, мініатюрна міс у дорогому сірому костюмі, кілька разів кивнула, набираючи інструкції на екрані свого смартфону.
— По університетах також? — запитала вона.
— Скрізь, — сказав Шальке, супроводжуючи свою відповідь нетерплячим кивком. — Хіба я не сказав скрізь? Ви не розумієте мій акцент? Це тому, що я прибув з Німеччини?
— Вибачте, докторе, — сказала асистентка з жалем. — Скрізь, звичайно.