«Артеміс — людина з магічними здібностями, — подумав Батлер. — Єдина у світі.»
І тепер Артеміс збирався використати свою магію, щоб спробувати вилікувати маму. Це була небезпечна гра; магія не була властива йому від природи. Хлопчик цілком міг видалити один набір симптомів і замінити його іншим.
Артеміс повільно увійшов до спальні батьків. Близнюки гарцювали тут і вдень, і вночі. Вони застрибували на ліжко з балдахіном, щоб поборотися з мамою або батьком, але Артеміс такого ніколи не робив. Його дитинство було епохою порядку і дисципліни.
«Завжди стукай, перш ніж увійти, Артемісе, — інструктував його батько. — Це ознака поваги».
Але батько змінився. Зіткнувшись зі смертю сім років тому, він зрозумів, що саме в житті було дійсно важливим. Тепер він завжди був готовий обійняти своїх улюблених дітей і погратися з ними.
«Для мене це вже занадто пізно, — подумав Артеміс. — Я занадто старий для ігор з батьком».
Мати була зовсім іншою. Вона ніколи не була холодною, лише під час її нападів депресії, коли батько зник безвісти. Але магія і повернення коханого чоловіка врятували її від цього, і тепер вона знову була сама собою. Принаймні до цього часу.
Артеміс повільно перетнув кімнату, побоюючись того, що він побачить у її глибині. Він обережно йшов по килиму, намагаючись не наступати на візерунок з виноградною лозою.
«Наступив на лозу — порахуй до дев’яти».
Це була звичка ще з часів дитинства, давній забобон, який тихенько шепотів його батько. Артеміс ніколи не забував про це і завжди рахував до дев’яти, щоб відвернути невдачу, щоразу, коли випадково торкався лози на килимі.
Ліжко з балдахіном стояло у кінці кімнати, наповненої сонячним світлом, яке пробивалося крізь штори. Вітерець колихав шовковий балдахін, ніби то були вітрила піратського корабля.
Мамина рука звисала з ліжка. Бліда і тонка.
Артеміс жахнувся. ІЦе вчора з мамою все було гаразд. Невеличка нежить, але, як і раніше, це була вона, ніжна і радісна.
— Мамо, — промовив він, побачивши її обличчя. Він почувався так, ніби це слово просто вибили з нього.
Це було неможливо. Лише за одну добу його мама перетворилась на скелет. Її вилиці стали гострими, мов кремінь, а очі запали.
«Спокійно, — сказав собі Артеміс. — За кілька секунд мамі стане краще, і тоді я зможу з’ясувати, що тут сталося».
Прекрасне волосся Анджеліни Фаул тепер було сплутане і нагадувало павутину, яка обплела її подушку. У кімнаті стояв дивний запах її тіла.
«Лілії, — подумав Артеміс. — Солодкий запах з відтінком хвороби».
Раптом очі Анджеліни розплющились. Вони були сповнені паніки. Її спина вигнулась так, ніби вона намагалась проштовхнути повітря через звужену трахею, хапаючись за нього своїми скорченими пальцями. Вона так само раптово ослабла, і Артеміс на якусь мить злякався, що вона пішла.
Але тут її повіки затремтіли, і вона простягнула до нього руку.
— Арті, — прошепотіла мати. — Який дивний сон.
Таке коротке речення, але їй знадобилась ціла вічність, щоб його закінчити, хрипло зітхаючи після кожного слова.
Артеміс узяв руку матері. Яка ж вона була тонка. Кістки, обтягнуті шкірою.
— А може, це відбувається насправді, а все інше — то просто сон.
Артемісу було боляче чути такі слова; це нагадувало йому часи нападів її депресії.
— Ти не спиш, мамо, і я тут з тобою. У тебе невеличка застуда і зневоднення, от і все. Немає про що турбуватися.
— Як я можу бути бадьорою, Арті, — сказала Анджеліна, і її очі потонули в темних колах, — коли я відчуваю, що смерть наближається? Як я можу бути бадьорою, відчуваючи таке?
Ці слова підірвали удаваний спокій Артеміса.
— Це... це лихоманка, — запнувся він. — Ти дивишся на речі в трохи дивному світлі. Невдовзі усе буде гаразд. Я обіцяю.