ПОКИ ЩО ВСЕ ПОГАНО
ЖИВ колись в Ірландії хлопчик, який хотів дізнатися про все на світі. Тож він зачитувався різними книжками, і читав так багато, що зрештою мізки у нього ледь не розпухли від астрономії, математичного аналізу, квантової фізики, романтичної поезії, криміналістики й антропології та ще сотень інших предметів. Але найбільше він полюбляв одну тоненьку книжечку. Сам він тієї книжки ніколи не розгортав, її читав хлопчикові на ніч батько: у старезному томі з цупкою палітуркою під назвою «Золоте горнятко» оповідалося про жадібного хлопчину, який спіймав лепрекона, марно намагаючись заволодіти його скарбами.
Батько промовляв останнє слово на останній сторінці, тобто «Кінець», закривав потертий том у шкіряній палітурці, усміхався синові й казав: «Ідея у цього хлопчини була правильна. Якби він спланував трохи ліпше, йому б усе вдалося». Доволі дивні слова як на батька. Відповідального батька, принаймні. Утім, це був нетипово відповідальний батько — Артеміс Фаул Перший, ключова фігура в одній з найбільших злочинних імперій планети. І дитина та теж була нетипова — Артеміс Фаул Другий, на якого самого невдовзі чекала доля вельми видатної особистості як у світі людському, так і в чарівному, схованому під людським.
«Якби він спланував трохи ліпше... — часто думав Артеміс, після того як батько цілував його в чоло перед сном.— Якби спланував трохи ліпше...»
Хлопчик засинав, і йому снилося золото.
Підростаючи, юний Артеміс часто згадував про «Золоте горнятко». А коли пішов до школи, то навіть провів невелике дослідження і з подивом виявив безліч переконливих доказів існування Чарівного народу. Ці тривалі години досліджень та планування були для хлопчика не більш ніж легковажною розвагою, аж поки його батько не зник безслідно в Арктиці через якесь там непорозуміння між ним та російською мафією. Імперія Фаулів швидко занепала, з усіх щілин, мов таргани, полізли кредитори, а боржники вмить пощезли.
«Тепер усе залежить тільки від мене,— зрозумів Артеміс,— Я мушу повернути родинні статки і знайти батька».
Відтак хлопчик струсив порох з матеріалів про лепрекона. Він зловить представника Народу і зажадає за нього викуп золотом.
«Лише юному генієві до снаги здійснити такий план,— справедливо вирішив Артеміс. — Він має бути достатньо дорослим, щоб розуміти принципи торгівлі, і достатньо юний, щоб вірити в чаклунство».
Із допомогою свого дужого охоронця Батлера одинадцятилітньому Артемісові й справді вдалося спіймати лепрекона, замкнувши його в укріпленому підвалі маєтку Фаулів. Та лепрекон виявився ельфійкою. До того ж напрочуд схожою на людину. Артеміс, який планував полонити істоту нижчого ряду, неабияк збентежився, коли побачив, що викрав дівчину.
А тут ще й інші ускладнення — ці Лепрекони зовсім не скидалися на дурненьких феєчок, про яких скільки написано в казках. Вони виявилися гордими, технічно високорозвиненими істотами, бійцями елітного підрозділу Легітимної Ельфійської Поліції (ЛЕП)... І Артеміс Фаул викрав ельфійку Холлі Шорт — першу дівчину-капітана в історії цього підрозділу. Вчинок, яким він аж ніяк не здобув прихильності у добре озброєного підземного світу.
Та незважаючи на несміливі докори сумління й відчайдушні спроби підземної поліції зірвати його план, Артеміс, хоча й далеко не чесними методами, таки роздобув своє золото, натомість відпустивши ельфійку.
Отже, все добре, що добрий кінець має?
Де ж пак!
Не встигла Земля оговтатися після першого за багато десятиліть конфлікту між людьми та Народом, як Легітимна Ельфійська Поліція розкрила змову, метою якої було постачання банді гоблінів джерел живлення для їхніх лазерів «Софтноуз». Підозрюваним номер один виявився, певна річ, Артеміс Фаул. Холлі Шорт доправила ірландського хлопчиська на допит до Небесного міста, підземного міста Народу, але тут, на її неабиякий подив, з’ясувалося, що Артеміс Фаул до цього зовсім непричетний. Ці двоє уклали хитку угоду, за якою Артеміс брався вислідити постачальника гоблінів, а Холлі обіцяла допомогти хлопцеві визволити батька з лабет російської мафії, що його схопила. Обоє виконали свої зобов’язання, тож сповнилися взаємної пошани і довіри, маючи до того ж спільну рису — були дотепні на язик і постійно кепкували одне з одного.
Такими їхні стосунки й залишалися — донедавна. Та останнім часом дещо змінилося. Артемісів розум, гострий, як і завжди, тепер затьмарився.
Якщо раніше Артемісові відкривалося те, чого ніхто інший не бачив, то відтепер хлопець почав бачити те, чого взагалі не було.