Хоча Холлі мала добру підготовку в питаннях ведення переговорів, та навіть вона, попри розуміння важливості порушеної теми, раз у раз мимоволі відвертала свою увагу від обговорення нанопластин, помічаючи дивні речі в поведінці Артеміса. Час від часу у процесі презентації вона докидала від себе якісь зауваження, але єдине, чого зараз хотіла понад усе,— це обхопити своїми долонями обличчя Артеміса і спитати його, у чому річ.
«Хоча, здається, тепер мені знадобиться стілець, щоб дотягтися до його обличчя,— подумки усміхнулася Холлі. — Мій друг уже майже цілком дорослий. Доросла, сформована людина... Може, він намагається перебороти свою уроджену жадобу крові і це зводить його з розуму?».
Холлі уважно розглядала Артеміса. Він страшенно зблід, більше, ніж звичайно, і нагадував дитя ночі. Снігового вовка. Випнуті вилиці й трикутне худорляве лице ще більше підсилювали враження. Може,
то був лише іній, та Холлі здалося, що вона бачить сріблисті волосинки у нього на скронях.
«Він наче постарів. Фоулі мав рацію — Артеміс здається розбитим».
І ця схибленість на числах... А пальці? Вони весь час рухалися, пі хвилини не лишаючись у спокої. Спершу їх рухи здалися Холлі хаотичними, та потім вона, надихнувшись, заходилася їх лічити і дуже швидко виявила закономірність: п’ять або число, кратне п’яти!
«Дарвіт,— подумала вона. — Синдром Атлантиди».
Увімкнувши швидкий пошук у магіпедії, Холлі за мить уже мала стислий опис:
Синдром Атлантиди (син-дром Ат-лан-ти-ди) — душевна хвороба, характерна для злочинців, яким не дає спокою розкаяння, вперше діагностована доктором Е Діппесом в Атлантидській клініці розумових розладів. До інших симптомів належать: нав’язливі стани, параноя, маячні ідеї і, в окремих випадках, роздвоєння особистості. Доктор Е. Діппес відомий також як автор шлягера «Ти зводиш мене з розуму».
Вона подумала, що останню фразу слід сприймати як магіпедичний гумор.
Тим часом і Фоулі дійшов щодо Артеміса такого самото висновку, сповіщаючи про це в текстовому повідомленні, яке передав у шолом на столі перед Холлі.
Вона клацнула по заборону, гортаючи текст.
«Наш хлопчик одержимий? Атлантида?»
Холлі викликала на забороні гномську клавіатуру і повільно, щоб не привертати уваги, набрала:
«Можливо. П’ятірки?»
І надіслала повідомлення у відповідь.
«Авжеж, п’ятірки. Класичний симптом».
А вже за кілька секунд:
«Демонстрація! Клас. Обожнюю демонстрації».
Холлі трималася незворушно (на випадок, якщо Артеміс раптом припинить рахувати слова і погляне в її бік). Фоулі — той ніколи не міг надовго зосередитися на будь-чому, окрім своїх улюблених проектів.
Либонь, це така специфічна властивість геніїв.
Здавалося, стихійні духи Ісландії — й ті затамували подих заради демонстрації Артеміса. У насупленому небі випраними простирадлами повис густий імлистий серпанок.
Представники Народу відчули легку вібрацію термоконтурів у своїх костюмах, коли услід за Артемісом вийшли чорним ходом з ресторану. Тильний бік закладу Адама Адамсона виявився ще більш жалюгідним, ніж його фасад. Якщо й були якісь недолугі спроби зробити «Великого поморника» привабливим, то до задвірка руки вочевидь не дійшли. Фреска з китом мала такий вигляд, ніби Адамсон писав її власноруч, використовуючи замість пензля живого полярного лиса. Над службовим входом вона несподівано обривалася, тож бідолашний горбач залишився без голови. Подекуди великі шари тиньку повідставали від стіни і валялися долі, втоптані в багнюку й сніг.
Артеміс підвів групу гостей до великого куба, накритого брезентом.
Фоулі форкнув.
— Чекай, угадаю: на вигляд звичайний садовий брезент, а насправді — маскувальна фольга з ретро проекцією, що імітує звичайний брезент?
Перш ніж відповісти, Артеміс ступив ще два кроки, потім кивнув усім: мовляв, залишайтеся на своїх місцях. По спині в нього скотилася важка краплина поту — хлопця мучила підозра, що у своєму двобої з нав’язливим станом він зараз зазнає поразки.
— А от і ні. Тканина справді нагадує брезент, бо це і є брезент,— сказав він. — Так, брезент.
Фоулі примружив око.
— Та невже? Простий брезент? А ми всі — дійові особи однієї з комічних опер Гілберта і Саллівана, еге? — І він, закинувши голову назад, проспівав: — «Так, я кентавр, кентавр і є, авжеж». Невже ця платівка у твоєму стилі, Артемісе?
— Фоулі заспівав,— сказала Холлі. — Гадаю, що це протизаконно.
Вінйайа клацнула пальцями.
— Угамуйтеся, дітки. Тримайте в собі природні деструктивні потяги. Мені дуже кортить побачити ці нанопластини у дії, перш ніж спрямувати шаттл до гарячого ядра нашої планети.