— Командире, я готовий зараз же запустити виробництво першої партії нанопластин, щойно невпізнаний літаючий об’єкт покине повітряний простір безпосередньо над нами.
Холлі поглянула, що показує комунікатор на забороні її шолома.
— У повітряному просторі нічого немає, Хлопче Бруду! Лише екранований шаттл. І ти дістанеш від нього купу клопотів та неприємностей у разі, якщо раптом здумаєш махлювати.
Артеміс не зміг стримати стогону.
— Зараз не час для красномовства. Запевняю тебе: якийсь корабель входить у щільні шари атмосфери. Мої датчики показують його цілком виразно.
Холлі випнула вперед нижню щелепу.
— А мої нічого не показують.
— Дивно, я користуюся вашими датчиками,— відрізав Артеміс.
Фоулі тупнув копитом так сильно, що лід під ним розтріснувся.
— Я так і знав. Для тебе немає нічого святого.
Артеміс розправив плечі.
— Припинімо вдавати, ніби ми не шпигуємо одне за одним половину часу. Я читаю ваші файли, ви чигаєте файли, в які я дозволив вам улізти. Є літальний апарат, судячи з усього, він прямує просто до нас, і, можливо, ваші сенсори виявлять його, якщо ви увімкнете ті самі фільтри, що й я.
Тут Холлі дещо згадала.
— А пам’ятаєте корабель Опал Кобой? Виготовлений цілком з руди-невидимки? Наші доморослі вундеркінди не змогли його виявити, а Артеміс зумів.
Артеміс іронічно скинув бровами.
«Ось бачите, навіть звичайному поліцейському до снаги такі елементарні висновки»,— було написано на його обличчі.
— Я просто шукав те, чого не було, хоча мало би бути,— пояснив він. — Оточуючі гази, залишкові забруднення і таке інше. Спочатку я з’ясував місцезнаходження Опал, коли виявив порожнечу. Відтоді й застосовую цю технологію для загального сканування. Здивований, що ти й досі не навчився цього фокуса, консультанте Фоулі.
— На синхронізацію із шаттлом та перевірку навколишнього простору знадобиться близько двох секунд.
Вінйайа спохмурніла, і її занепокоєння, здавалося, поширилося в холодному повітрі, мов теплова хвиля.
— То зроби це, кентавре.
Фоулі увімкнув сенсори в рукавичках, приладнав над оком жовтий монокль. Так відімкнувшись, він довго підморгував, гримасував і жестикулював, виконавши цілу серію таких кривлянь у складній послідовності — налагоджував зв’язок з невидимою для всіх, окрім нього, відеосистемою. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, ніби кентавр вдихнув меленого перцю, одночасно диригуючи уявним оркестром. Не надто привабливе видовище... Можливо, тому більшість людей і досі віддавала перевагу дротовим апаратам.
На двадцять секунд пізніше, ніж обіцяв, Фоулі раптом припинив свої мімічні вправи і вперся долонями в коліна.
— Гаразд,— задихаючись, промовив він. — По-перше, ніхто не сміє називати мене чотириногим кульгавцем. По-друге, можливо, якийсь великий невпізнаний космічний корабель і наближається до нас із високою швидкістю.
Холлі миттєво вихопила зброю, ніби могла нею збити космічний корабель, який уже падав на них.
Артеміс кинувся до свого «Крижаного куба», по-материнськи розкинувши руки, але раптом став, як укопаний,— підозра вразила йому серце.
— Фоулі, це твій корабель? Кажи!
— 1 зовсім це не мій корабель,— заперечив Фолі. — У мене немає жодного корабля. Я зараз зайнятий проектуванням квадроцикла.
Артеміс змагався з параноєю, поки не затряслися руки, але жодного іншого пояснення появи дивного корабля саме в цю конкретну мить не було.
— Ви знову намагаєтеся вкрасти мій винахід! Як того разу в Лондоні, коли ви хотіли втрутитися в оборудку з Сі-Кубом.
Холлі, не відриваючи погляду від неба, все-таки відповіла:
— Я врятувала Батлера в Лондоні.
Артеміса трясло вже всього.
— Урятувала? Чи направила проти мене?
Його нудило від власних слів, але вони, здавалося, самі лізли з уст, ніби жуки-скарабеї з рота мумії.
— Я зрозумів! Це тоді ви з ним і змовилися проти мене? Скільки ти йому пообіцяла?
Якусь мить Холлі не могла добрати слів. Здавалося, їй відібрало мову.
— Пообіцяла? Батлер ніколи не зрадив би тебе. Ніколи! Як ти міг подумати таке, Артемісе?
Артеміс утупився поглядом у свої пальці: певно, якоюсь мірою сподівався, що вони самі, без його волі, таки задушать його, змусивши замовкнути.
— Я знаю, за цим стоїш ти, Холлі Шорт. Ти так і не пробачила мені викрадення.
— Артемісе, ти потребуєш допомоги,— сказала Холлі, стомившись говорити натяками. — По-моєму, ти хворий. І найімовірніше, це синдром Атлантиди.