— Усі на борт,— скомандувала Вінйайа. — Потрібно забратися подалі від цього корабля.
На три чи чотири кроки попереду всіх виявився Фоулі:
— Ні-ні. Це один з наших. Йому не слід тут бути, зате ми можемо ним кермувати.
Холлі пирхнула.
— Звичайно. Досі тобі це чудово вдавалося.
Це вже було занадто. Досить кепкувати! У нестямі кентавр величаво став диба й опустився, проломивши передніми копитами тонкий шар льоду.
— Досить! — заревів він. — Просто на нас зараз летить зонд для дослідження далекого космосу. Навіть якщо його ядерні генератори не вибухнуть,
ударна хвиля від падіння зруйнує все навколо у радіусі п'ятнадцяти миль, тому, якщо цей шаттл не здатний переміститися в інший вимір, користі від нього, як від тебе — на науковій конференції.
Холлі знизала плечима.
— Згодна. Твої пропозиції?
— Пропоную тобі заткнути пельку і дозволити мені вирішити цю проблему.
Термін «зонд» зазвичай викликає в уяві зображення маленького скромного апаратика з кількома контейнерами для зразків у трюмі і, можливо, панеллю суперефективних сонячних батарей на корпусі. Та цей корабель був зовсім не схожий на такий зонд. Величезний і грізний, він насувався, стрясаючи повітря, розпорюючи хмари нерівними стрибками, а прискорювачі тягнулися слідом за ним, немов прикуті ланцюгами раби.
— На стадії проектування,— пробурмотів Фоулі, блимнувши, щоб привести в дію монокль,— ця штука здавалася більш лагідною на вигляд.
Солдати дістали наказ залишатися на своїх місцях, і вся компанія могла лише спостерігати, як на неї падає гігантський корабель. Звукопоглинальне покриття поступово руйнувалося, атмосферне тертя, як пазуристі пальці, зривало з корпусу величезні восьмигранні плити обшивки, і ревіння наростало з кожною секундою. А Фоулі все ще не міг перевести керування на себе.
— Я намагаюся через антену шаттла під’єднатися до комп’ютера зонда, визначити несправність, а потім перепрограмувати машинку на тихо-мирне зависання на висоті тридцяти метрів. І захисний екран підсилити не завадило б.
— Менше пояснень, ближче до діла,— процідила Вінйайа.
Та Фоулі, як завжди, працюючи, не припиняв базікати.
— Облиште, командире, чи я не знаю, як ви, військові, просто розквітаєте в подібних напружених ситуаціях.
Слухаючи цю розмову, Артеміс стояв непорушно, мов статуя, розуміючи, що досить дозволити тремтінню охопити тіло, і воно вже ніколи його не відпустить, і тоді кінець.
«Що сталося? — дивувався він. — Я перестав бути Артемісом Фаулом?»
Потім він дещо помітив.
«У цього корабля чотири двигуни. Чотири».
«Смерть».
І ніби на підтвердження цієї думки чи як її результат, на самому носі падаючого корабля виник помаранчевий розряд енергії, він сердито вирував і вельми нагадував вісника смерті.
— Помаранчева енергія. — Холлі тицьнула пістолетом у напрямку носа корабля. — Ти у нас усе любиш пояснювати, Фоулі, то поясни.
— Угамуйся, недорозвинена,— відгукнувся Фоулі. Його пальці пурхали по клавішах з такою швидкістю, що стали майже непомітні. — Там немає зброї. Благаю, це ж науковий зонд. Плазмовий розряд призначений для різання льоду, і не більше.
Артеміс не міг більше стримувати тремтіння, і воно охопило все його немічне тіло.
— Чотири двигуни,— сказав він, ляскаючи зубами. — Ч-ч-чотири — це смерть.
Вінйайа зупинилася на півдорозі до трапа шаттла. Вона обернулася, з-під шолома вибилося пасмо волосся кольору сталі.
— Смерть? Про що він говорить?
Не встигла Холлі відповісти, як помаранчева плазма весело забулькотіла і промінь, що вирвався з неї, ударив просто в двигун шаттла.
— Ні-ні-ні,— сказав Фоулі, ніби звертаючись до неслухняного учня. — Так робити не можна.
Вони з жахом дивилися, як на місці шаттла розростається вогняна куля. Від жару металева оболонка судна на мить стала прозорою, і було видно, як корчаться всередині десантники.
Холлі, пригнувшись, кинулася до Вінйайї, яка намагалася пробитися крізь полум’я до своїх підлеглих.
— Командире!
Капітан Шорт діяла швидко, навіть устигла схопити Вінйайю за рукавичку за мить до того, як вибухнув один із двигунів шаттла і ударна хвиля, завертівши Холлі в повітрі, відкинула її на дах ресторану «Великий поморник». Вона впала на шифер навзнак, немов прихромлений шпилькою метелик, і тупо вперлася очима в рукавичку на своїй руці. Вмонтована в забороло програма розпізнавання зафіксувалася на обличчі командувача Вінйайї і ненав’язливо заблимала попереджувальною іконкою.