На екрані з’явився текст: «Смертельне ураження центральної нервової системи». Холлі знала, що в її навушниках зараз лунає те саме повідомлення, але нічого не чула. «Ізолювати зону і викликати аварійні служби».
Смертельне ураження? Тільки не це! На якусь мить Холлі ніби відкинуло в минуле, у день смерті її колишнього командира, Джуліуса Рута.
Дійсність повернулася хвилею вогненного жару, від якого почав танути й одразу ж випаровуватися лід і активувалися теплові датчики її костюма.
Холлі встромила пальці у мокрий сніг, що лежав на даху, і підтягнулася вище. Все, що відбувалося, нагадувало німе кіно: за якусь наносекунду між спалахом і вибухом шумові фільтри її шолома надулися і полопалися.
Усі, хто були в шаттлі, пропали... це вже очевидно. «Не говори “пропали”, вони загинули... померли». — Зосередься! — гукнула вона, підкреслюючи кожен склад ударом кулака по даху. Час для жалоби настане потім; криза ще не минула.
«Хто не загинув?»
Вона сама. Жива, хоча й поранена, і підошви черевиків димлять.
«Вінйайа. О боги... Ні, зараз не треба про неї».
У заметі під карнизом застряг Фоулі — з-під снігу стирчали його ноги, якими він дригав, галопуючи.
«Це що, смішно? Невже зараз може бути смішно?»
А де Артеміс? Раптом пульс загуркотів у вухах, заревів океанським прибоєм.
«Артемісе!»
Стати навпочіпки виявилося не так просто: тільки-но коліна знаходили опертя, як лікті роз’їжджалися врізнобіч, і все доводилося починати спочатку.
«Артемісе. Де ти?»
І раптом краєм ока вона помітила його. Артеміс, підстрибуючи, рухався по льоду — здається, він майже не постраждав, тільки трохи накульгував на ліву ногу. Повільно, але впевнено хлопець відходив від палаючого шаттла — все далі від скреготу розжареного металу, що дедалі більше стискався, від схожих на ртуть крапель руди-невидимки, яка нарешті досягла температури плавлення.
«Куди ти?»
Він не втікав, це точно. Радше навпаки — Артеміс прямував просто назустріч космічному зонду, що все ще падав з неба.
Холлі хотіла гукнути, щоб попередити його. Та коли відкрила рота, звідти вирвався лише кашель, насичений димом. Відчула смак диму і бою.
— Артемісе! — нарешті прохрипіла вона після кількох невдалих спроб.
Ірландець поглянув на неї знизу вгору і гукнув:
— Я знаю! — Голос його лунав різко, уривчасто. — Здається, ніби падає небо, але це не так. Це все несправжнє. Корабель, солдати... їх тут насправді немає. Я здогадався. У мене були... це все лише мої галюцинації, розумієш?
— Утікай, Артемісе! — гукнула Холлі не своїм голосом, губи і язик не слухалися, були мов чужі. — Цей корабель справжній! Він тебе розчавить!
— Не розчавить, от побачиш. — Артеміс навіть усміхався лагідно. — Маячне порушення психіки, розлад. Корабель — це просто галюцинація. Мій мозок відтворив це видиво зі спогадів, з підглянутих потай креслень Фоулі. Я мушу сам упоратися зі своїм божевіллям. Щойно зможу довести, що все відбувається тільки в моїй голові, як усе одразу владнається.
Холлі поповзла по даху, відчуваючи, як усередині неї стугонить і пробуджується зцілюща магія. Сили поверталися, проте дуже повільно, а ноги здавалися важелезними, мов свинцеві труби.
— Послухай мене, Артемісе. Повір мені!
— Ні,— відрубав хлопець. — Я нікому не вірю. Ані Батлерові, ані навіть матері. — Він увібрав голову в плечі. — Я не знаю, у що мені вірити і кому довіряти. Але певен, що не може бути вимушеної посадки космічного зонда саме тут і саме зараз. Імовірність астрономічно низька. Мій мозок вирішив погратися зі мною, і я мушу показати, хто хазяїн.
Холлі запам’ятала лише половину з того, що він казав, але почула достатньо, щоб зрозуміти: Артеміс говорить про власний розум у третій особі — тривожна ознака з точки зору будь-якого психіатра, хоч яку б із теорій він сповідував.
А космічний корабель, якому було геть байдуже до того, вірить у нього Артеміс чи ні, все більше знижувався, маневруючи і викликаючи поперед себе ударні хвилі. Він здавався надто вже справжнім як для видіння, кожна панель рябіла безліччю дивних узорів — породження тривалого космічного польоту. Носовий конус посмугували зазублені борозни, що нагадували шрами від ударів блискавок, фюзеляж увесь подзьобаний, мов картеччю. Один з трьох стабілізаторів мав такий вигляд, ніби його спробував на зуб якийсь космічний монстр, вирвавши шматок із корабля, коли той пролітав повз нього — на місці втраченої плити обшивки світилася квадратна латка, укрита лишайниками якогось дивного кольору.