ГЛАВА 1: ХОЛОДНІ ФЛЮЇДИ
Ватнайокутль, Ісландія
ОДНИМ з куточків Ватнайокутля, куди люди іноді все-таки навідуються, був ресторан «Великий поморник». Він розташований на березі льодовикового озера і з травня до серпня обслуговує туристів, охоплених бажанням лазити льодовиками. Артеміс домовився про зустріч з власником закладу, закритого до нового сезону, на ранок першого вересня. У свій п’ятнадцятий день народження.
Артеміс кермував снігоходом так, щоб триматися уздовж нерівного берега озера. Льодовик тут полого сповзав у чорну воду, поверхню якої прикрашали химерні візерунки з потрощених крижин. Вітер аж ревів у вухах, немов збуджений натовп на стадіоні, і приносив із собою гострі, як площики стріл, крижинки, що боляче сікли по губах і носі, обсипаючи
обличчя немов картеччю. Безмежний і безжалісний простір... Артеміс чудово розумів: будь-яка отримана в цій сніговій пустелі травма може спричинити швидку та болісну смерть або — щонайменше — жахливе приниження перед спалахами фотоапаратів останніх цього сезону туристів, що було б трохи менш боляче, ніж болісна смерть, зате тривало б значно довше.
Власник «Великого поморника» — дужий ісландець, гордий власник здоровенних моржевих вусів, що не поступалися розмірами розмаху крил великого баклана, і не надто правдоподібного імені Адам Адамсон, стояв на ґанку ресторану, приклацуючи пальцями і притупуючи у такт музиці, що лунала лише в його голові, та ще знаходив час хихикати, спостерігаючи, як нерівно рухається Артеміс замерзлим берегом озера.
— Чудове видовище,— сказав Адамсон, коли Артеміс нарешті тицьнувся носом свого снігохода у ґанок ресторану,— Чорт забирай, hardur madur,[1] останнього разу я так сміявся, коли мій пес намагався зжерти власне відображення.
Артеміс похмуро посміхнувся, розуміючи, що ресторатор підсміюється з його водійських навичок, точніше, з цілковитої їх відсутності. Хлопець почав незграбно злазити зі снігохода, щось бурмочучи собі під ніс, немов той ковбой, що в нього посеред триденного перегону худоби здох кінь, тож мусив був сідлати найтовстішу корову в череді.
— Тепер ти ще й бурчиш, зовсім як мій пес,— зареготав старий.
Артеміс Фаул терпіти не міг здаватися безглуздим, але охоронця Батлера поряд не було, тому доводилося покладатися лише на власні моторні навички, а вони, як відомо, були в хлопця не найліпші. Один дотепник, шестикласник зі школи Сент-Бартлебі, спадкоємець готельної імперії, прозвав Артеміса Лівоногим Фаулом — мовляв, у того обидві ноги ліві, тож він і не може влучити по футбольному м’ячу жодною з них. Близько тижня Артеміс терпів те прізвисько, а потім скупив мережу готелів, яку мав успадкувати гострослів. Кепкування миттєво припинилися.
— Сподіваюся, все готово? — запитав Артеміс, стискаючи і розтискаючи пальці в патентованих рукавичках з неопрену.
Помітив, що одна долоня нагрілася дужче,— ймовірно, коли він налетів на брилу льоду за півмилі вниз берегом, термостат вийшов із ладу. Хлопець висмикнув шнур живлення зубами: надто переохолодитися він не міг, адже восени температура в тутешніх місцях трималася близько нуля.
— Здоров,— відгукнувся Адамсон. — Приємно нарешті зустрітися з тобою зблизька, якщо не око в око.
Артеміс не спокусився на словесну приманку Адамсона, мовлену вочевидь для «налагодження стосунків» — зараз у житті хлопця не було місця для ще одного непевного друга.
— Містере Адамсон, я не збираюся просити руки вашої доньки, тож, гадаю, ми можемо не гаяти час на світське базікання, яке ви, очевидно, вважаєте за свій обов’язок підтримати. Повторюю, уже все готово?
Усі теми невимушеної розмови, заздалегідь придумані, застрягли у Адама Адамсона в горлі, і він тільки й зміг, що разів п’ять чи шість кивнути.
— Усе готово. Твоя коробка в задній кімнаті. Я доставив вегетаріанські закуски та все необхідне з курорту «Блакитна лагуна». Розставив стільці, як ти просив у цьому твоєму лаконічному повідомленні електронною поштою. До речі, ніхто з твоїх друзів досі не прийшов, тільки ти один, і це після всього, що я зробив...
Артеміс дістав з багажного відсіку снігохода алюмінієву валізку.
— Щодо цього не хвилюйтеся, містере Адамсон. Чому б вам не вирушити до Рейк’явіка? Ви б змогли витратити частину непомірної суми, яку злупили з мене за використання протягом двох годин вашого, правду кажучи, третьорядного ресторану, і, можливо, там знайдеться який-небудь самотній бовдур, готовий радо вислухати ваше скорботне оповідання?