Фоулі пирхнув.
— Справді? Ну ж бо, вгадаю. Перевернути айсберги? Чи вистрілити в атмосферу лінзами, що заломлюють промені? А як щодо замовного хмарного покриву? Вже тепліше?
— Нам усім уже тепліше,— сказав Артеміс. — У цьому й полягає проблема. — Він підняв однією рукою голограму Землі, закрутивши її, мов баскетбольний м’яч. — Усі подібні рішення можуть спрацювати, щоправда, з деякими поправками. Але вони потребують вельми значної міждержавної співпраці, а, як нам добре відомо, людські уряди не люблять ділитися іграшками. Можливо, років за п’ятдесят ситуація зміниться, та буде запізно.
Командир Вінйайа завжди була горда з того, що вміла правильно оцінювати ситуацію, і зараз інтуїція гурчала в її вухах тихоокеанським прибоєм. Настав історичний момент, навіть повітря, здавалося, наелектризувалося.
— Говори далі, людино,— промовила вона тихо, але владно. — Розкажи нам.
Артеміс за допомогою тривимірних рукавичок виділив зони заледеніння і перетворив масу льоду на квадрат.
— Захисне покриття льодовиків — чудова ідея, але навіть якби їх топографія була найпростішою, тобто пласким квадратом, кільком арміям знадобилося б півстоліття, щоб упоратися з таким завданням.
— Не знаю, не знаю,— заперечив Фоулі. — По-моєму, ваші лісоруби знищують тропічні ліси значно швидше.
— Ті, хто балансують на межі закону, діють набагато швидше за тих, хто законом зв’язаний, ось тут і настає моя черга.
Фоулі закинув ногу на ногу — досить складний трюк для кентавра, який сидить на стільці.
— То кажи вже. Я уважно слухаю.
— Скажу. А ще буду вдячний, якщо ти облишиш вигукувати, демонструючи, як завше, свій жах і недовіру, та дозволиш мені закінчити. Коли кожну мою ідею зустрічають вигуками, це дуже стомлює, до того ж заважає лічити слова.
— О боги! — вигукнув Фоулі. — Здуріти можна!
Рейн Вінйайа кинула на кентавра застережний погляд.
— Досить верзти казна-що, Фоулі! Я здолала задля цього надто довгий шлях, і в мене дуже мерзнуть вуха.
— Може, мені варто притиснути кентаврові одне з нервових сплетінь, щоб він замовк? — запропонувала Холлі, ледь помітно усміхаючись. — На той випадок, як виникне потреба, я вивчила способи виведення з ладу не тільки людей, а й кентаврів. Якщо треба, можу одним пальцем або міцним олівцем вирубити будь-кого з присутніх.
Фоулі був на вісімдесят відсотків упевнений у тому, що Холлі блефує, та все ж прикрив долонями ганглії над вухами.
— Добре, мовчу-мовчу.
— Чудово. Кажи далі, Артемісе.
— Дякую. Але тримай свій міцний олівець напоготові, капітане Шорт. Думаю, дехто напевно поставиться до моїх слів із цілком зрозумілою недовірою.
Холлі підморгнула, поплескавши себе по кишені.
— Простий олівець 2М якнайліпше підходить для швидкого руйнування органа.
Звісно, Холлі жартувала, але думала вочевидь про інше. Артеміс відчував, що її зауваження — лише спроба приховати занепокоєння. Він потер лоба великим та вказівним пальцями, щоб непомітно поглянути з-під руки на свого давнього друга. Холлі хмурилася, а її погляд був сповнений тривоги.
«Вона знає,— зрозумів Артеміс, але що саме вона знає, сказати не міг. — Вона знає: щось змінилося, навіть числа ніби повстали проти мене. Двічі по два, тобто чотири підземні мешканці зірвуть усі мої плани».
Потім Артеміс обдумав останню фразу, і на мить так виразно усвідомив усю її безглуздість, що страх заворушився під серцем, ніби величезний пітон.
«Може, у мене пухлина мозку? — подумав він. — Тоді одержимість, галюцинації та параноя цілком пояснюються. Чи це просто невроз нав’язливих станів? Великий Артеміс Фаул став жертвою звичайного нездужання».
Хлопець вирішив удатися до старого прийому гіпнотерапії: «Уяви себе в приємному місці. Там, де почуваєшся щасливим і безтурботним...»
Щасливим і безтурботним? Давно він себе таким не почував.
Артеміс відпустив думки — нехай линуть, куди їм заманеться, і опинився на маленькому стільчику
в майстерні свого дідуся. Дідусь, із дещо хитрішим, ніж завше, виразом на обличчі (Артеміс його таким не пам’ятав), підморгнув лукавим оком п’ятирічному онукові, сказавши:
«Арті, знаєш, скільки ніжок у цього стільчика? Гри. Лише три, і це погане число для тебе. Геть кепське. Майже таке ж погане, як і чотири, а ми знаємо, як звучить “чотири” по-китайськи».
Артеміс зіщулився, ніби від холоду,— хвороба спотворювала навіть спогади. Він стиснув великий і вказівний пальці на лівій руці так міцно, що аж подушечки побіліли. Цим зусиллям хлопець добивався спокою, коли викликана числами паніка зашкалювала, але останнім часом подолати її вдавалося все рідше, і зараз він не досяг жодного ефекту.