— Щодо нашої справи, — сказав Артеміс і поставив на стіл мініатюрний диктофон. — Ви відгукнулися на наше оголошення в Інтернеті.
Нгуєн кивнув і почав благати невидимих богів, щоб інформація виявилася достовірною.
— Так, пане... Пане Фаул. Ви шукаєте... І я знаю, де це можна знайти.
— Справді? І ви думаєте, що я вам повірю? Може, ви відправите мене просто до пастки. Наша родина має не одного ворога.
Батлер клацнув пальцями і спіймав непомітного комара за вухом свого працедавця.
— Ні, ні. — Нгуєн потягнувся за гаманцем. — Ось, дивіться.
Артеміс уважно подивився на полароїдний знімок. Як йому хотілося, щоб серце спокійно відбивало свій ритм! Світлина багато обіцяє, та сьогодні можна геть усе підробити, був би лише комп'ютер та планшетний сканер. На фото була рука. Ряба зелена рука.
— Гм, — пробурмотів хлопець. — Поясни.
— Це жінка. Цілителька. Живе неподалік вулиці Ту До. Працює за пляшку рисового вина. Увесь час п’яна.
Артеміс кивнув. Певний сенс у цьому є. Пияцтво. Один із небагатьох достовірних фактів, які йому довелося назбирати про підземний світ. Хлопець підвівся, розправив зморшки на футболці.
— Дуже добре. Ведіть, пане Нгуєне.
Нгуєн витер піт зі своїх тоненьких вусиків.
— Лише інформація. Така була угода. Не хочу ніяких проклять на свою голову.
Батлер професійним жестом обхопив інформатора за шию.
— Вибачте, пане Нгуєне, але час, коли ви мали вибір, уже давно минув.
Батлер, незважаючи на опір, потягнув в’єтнамця до взятої напрокат машини, у якій, чесно кажучи, на вулицях Хошиміна, або Сайгона, як його продовжували називати місцеві, не було ніякої потреби, та Артеміс волів триматися щонайдалі від людей.
Джип пересувався до болю повільно, аж серце стискалося, і Артеміс знову почав мучитись від неприємного передчуття. Ніяк не міг відмахнутися від гнітючих думок. Невже вони нарешті дісталися фіналу квеста? Невже після шести хибних кроків вони знайшли на кінці веселки золото у вигляді пропитої цілительки? Артеміс ледь стримав усмішку. Золото на кінці веселки. Ну і жарт. Але ж таке трапляється не кожного дня.
Мопеди пролітали повз них, немов величезні зграї риб. Здавалося, кінця-краю немає тому натовпу. Навіть на тротуарах було повно продавців та покупців. Кухарі кидали риб’ячі голови в казани з киплячою олією, а під ногами в них крутилися маленькі голодранці, видивляючись, де б поцупити щось коштовне. Інші сиділи в затінку і завзято тицяли пальцями на кнопки ігрових комп’ютерів.
Футболка Нгуєна геть промокла від поту. І не через вологість, до неї він звик. Усе через цю халепу. Не варто було мішати магію зі злочинністю. І він подумки присягнувся, якщо лишиться живим, змінити своє життя. Не звертатиме уваги на підозрілі оголошення в Інтернеті, не вештатиметься із синами європейських мафіозі.
Вони дісталися місця, де довелося залишити джип. Вулички стали дуже вузенькими, щоб по них міг проїхати позашляховик. Артеміс повернувся до Нгуєна.
— Схоже, далі підемо пішки, пане Нгуєне. Можете тікати, але в цьому разі будьте готові до гострого і смертельного болю проміж лопаток.
Нгуєн зазирнув в очі Батлера. Темно-сині, майже чорні. І в тих очах не було ніякої милості.
— Не переживайте, — сказав він. — Я не втечу.
Вони вилізли з машини і пішли вздовж вулиці. За ними спостерігали тисячі очей. Безталанний кишеньковий злодій спробував поцупити в Батлера гаманця. Той переламав хлопчині пальці, навіть не глянувши. Тож невдовзі на їхньому шляху не лишилося ані душі.
Вуличка стала ще вужчою. Прямо по землі серед куп сміття текла брудна вода. На острівцях рисових циновок сиділи жебраки і каліки. Більшість мешканців цієї вулиці не мали нічого.
— Ну? — спитав Артеміс. — Де вона?
Нгуєн показав пальцем на чорний трикутник під іржавою пожежною драбиною.
— Там. Унизу. Вона ніколи не виходить. Навіть щоб купити рисової горілки. Завжди когось посилає. Тепер я можу йти?
Артеміс навіть не відповів. Він просто пішов до дірки під пожежною драбиною. В темряві він неясно бачив якісь рухи.
— Батлере, чи не міг би ти подати окуляри?
Дворецький відчепив від паска окуляри нічного бачення і поклав у простягнуту руку Артеміса. За- дзижчав мініатюрний моторчик.
Артеміс надягнув окуляри. Усе вмить стало радіоактивно-зеленим. Хлопець глибоко вдихнув і перевів погляд на таємничу темряву. На рисовій циновці щось ворухнулося, немов намагалося сховатися від майже непомітного світла. Артеміс навів різкість. Істота була напрочуд маленькою, закутаною в брудну шаль. Навколо валялися пусті пляшки, майже поховані під сміттям. Із-під лахміття висунулася рука. Здається, зелена. Та через окуляри все здавалося зеленим.