Рут лишився сам один. Але якщо чесно, так йому навіть більше подобалося. Ніякої тобі науки. Ніяких пихатих кентаврів, що викрикують команди просто тобі у вухо. Лише ельф, його кмітливість і трохи магії.
Рут тряхнув полімерними крилами. Можна не перейматися обережністю. З таким захистом людське око його не побачить. Навіть чутливі радари сприйматимуть його як ледь помітну несерйозну перешкоду. Командир опустився ще нижче до китобія. Яка огидна штука. Палуба так і смердить смертю і болем. Стільки крові ввібрала вона в себе за багато років. Тут загинуло багато шляхетних тварин, яких потім розрізали на шматки і перетворили на куски мила і ворвань. Рут похитав головою. Люди такі варвари.
Локатор Холлі спалахував частіше. Вона близько. Дуже близько. Десь у радіусі двохсот метрів, можливо, ще дихає. Але без допомоги віртуальної карти йому доведеться діяти на свій ризик.
Командир обережно опустився на палубу, чоботи немов прилипли до залишків висохлого мила та китового жиру. Таке враження, що на борту нікого немає. Ані вартових біля трапів, ані боцмана на мостику. Жодного вогника. Втім, розслаблятися не можна. Рут на власному досвіді переконався, що ці люди можуть вистрибувати саме тоді, коли ти зовсім на них
не чекаєш. Одного разу, коли він допомагав хлопцям із Технічного Відділу зіскрібати залишки транспортеру зі стін тунелю, їх застукала група якихось пустоголових людинок. Що тоді почалося! Масова істерія, погоні на швидкісних транспортерах, групове стирання пам’яті. Усе, чого душа бажає. Рут здригнувся. Після таких пригод зістаришся на добрі десять років.
Не вимикаючи захисту, командир заховав крила у футляр і пішов палубою. Жодних ознак живих істот на екрані, але, як правильно зауважив Фоулі, в цій шкаралупці забагато свинцю; навіть фарба на основі свинцю! Не човен, а загроза екології! Та найгірше було те, що під палубою можна було сховати цілий батальйон піхотинців, а датчики на шоломі навіть і не пікнули б. Не втішає. Навіть локатор Холлі був на кілька відтінків блідніший, а він бо ж працював на ядерному акумуляторі. Ох, не подобається це Рутові. «Заспокойся», — наказав він сам собі. Ти під захистом. Жодна жива людина тебе не побачить.
Рут відкрив перший люк. Дуже легко. Командир принюхався. Народ Бруду заплив китовим жиром. Чи є край їхній зіпсованості?
Коридор зникав у зловісній темряві, тож Рутові довелося підключати інфрачервоні фільтри. Гаразд, деякі технології таки можуть статися в нагоді, проте Фоулі він не зізнається. В неприродньо червоному світлі перед ним ошкірилися уламки труб та ґрат. За кілька хвилин командир пожалкував, що гарно
подумав про кентаврові технології. Ультрачервоний фільтр якось дивно викривляв простір, і Рут мало не наштрикнувся на гострий прут.
Жодних ознак життя. Ані людей, ані ельфів. Багато тварин. Переважно гризунів. А коли твій зріст метр із кепкою, будь-який пацюк середніх розмірів може виявитися серйозною загрозою, особливо якщо врахувати, що пацюки — один із небагатьох видів, що може бачити крізь ельфійський захист. Рут дістав бластер і виставив його на третій рівень — середньої прожарки, як називали цей режим техніки. Йому вдалося підпалити хвоста одному пацюку, і той кинувся бігти аж світ за очі. Нічого поганого, але наступного разу тварина триматиметься від ельфів подалі.
Рут прискорив крок. Ідеальне місце для засідки. Зараз він ішов спиною до виходу, тому не міг нічого побачити. Жах для кожного реконівця. Якби хтось із його хлопців опинився у схожій ситуації, Рут би показав малому, де раки зимують. Проте виняткові ситуації вимагали ризику. Така вже командирова доля. Він минув кілька дверей по обидва боки коридора, прямуючи за цяточкою локатора. Лишилося десять метрів. Коридор перекрили металеві двері, по той бік яких була капітан Шорт. Або її труп.
Рут штовхнув двері плечем. Вони відчинилися без опору. Погано. Якби тут тримали в полоні живу істоту, двері було б замкнено. Командир збільшив рівень бластера до п’яти і ступив за двері. Зброя тихо дзижчала. Зараз потужності вистачило б, щоб одним єдиним бластом перетворити на пару цілого слона.
Жодних слідів Холлі. Як і будь-яких інших слідів. Він стояв у холодильному відсіку. З лабіринту труб звисали сталактити. З рота виривалася пара. Як би це побачила людина? Безтілесне дихання.
— Ага, — сказав знайомий голос. — Маємо гостя.
Рут упав на коліно і направив бластера в напрямку голоса.
— Певно, прийшли врятувати свого маленького офіцера?
Командир моргнув, і по скроні стекла краплинка поту. Піт? При такій температурі?
— Боюся, ви не там шукаєте.