Голос був надто тоненький. Штучний. Неживий. Рут локатором перевірив кімнату на ознаки життя. Нікого. Абсолютно порожня. За ним якось спостерігали. Може, камера ховається в переплетінні труб, через які міг порушитися захист?
— Де ти? Покажись!
Людина засміялася. По великій кімнаті прокотилася дивна луна.
— Е, ні. Іще не час, мій любий друже. Та вже скоро. І повір мені, коли ти мене побачиш, дуже пожалкуєш.
Рут пішов на голос. Продовжуй говорити, людинко. — Чого ти хочеш?
— Гм. Чого я хочу? ІЦо ж, дуже скоро ти про все дізнаєшся.
У середині охолоджувальної камери стояла невеличка скриня. На ній — дипломат. Відкритий.
— Навіщо ти мене сюди заманив?
Рут потикав у дипломат бластером. Нічого не сталося.
— Хотів, щоб ти побачив.
Командир схилився над дипломатом. У ньому лежав плаский пакунок і передавач. Зверху — локатор Холлі. Рут застогнав. Із власної волі Холлі б із ним не розсталася. Жоден офіцер ЛЕП не розстався би.
— Що я мав побачити, дурню?
Знову холодний сміх.
— Побачити, що я не відступлюся від задуманого.
Руту уже настав час починати хвилюватися про своє здоров’я, проте доля Холлі хвилювала його більше.
— Якщо ти хоч пальцем торкнешся мого офіцера...
— Твого офіцера? Тож маємо начальство. Яка честь. Тим краще.
У Рута в голові спалахнув червоний ліхтарик тривоги.
— Краще для чого?
Голос із алюмінієвого передавача став холодним, немов ядерна зима.
— Краще для того, щоб ви, пане ельфе, зрозуміли, що я не той, із ким можна гратися. А тепер, будь ласка, подивіться на пакунок.
Командир слухняно подивився. За формою не можна визначити, що всередині. Плаский, схожий на шматок шпаклівки, або ж... Ні.
Під обгорткою спалахнуло червоним.
— Лети, ельфику, — сказав голос. — І скажи друзям, що Артеміс Фаул Другий передає вітання.
Поряд із червоною лампочкою з’явилися зелені позначки. Щось зацокало. Рут пригадав, що таке вони проходили на заняттях із людськознавства в Академії. То... цифри. У зворотному порядку. Зворотний відлік!
— Дарвіт! — вилаявся Рут. (Перекладати це слово потреби немає, адже його все одно виріже цензура.)
Він повернувся і кинувся бігти коридором. За спиною лунав глузливий металевий голос Артеміса Фаула.
— Три, — сказав чоловік. — Два...
— Дарвіт, — повторив Рут.
Коридор здавався нескінченним. Через відчинені двері сяйнуло сріблясте зоряне небо. Рут активував крила. Доведеться проявити неабияку майстерність. Крила мало не чіплялися за стінки.
— Один.
Електронні крила дряпнули трубу, посипалися іскри. Рут перевернувся в повітрі і помчав далі.
— Нуль... — сказав голос. — Бу-бух!
Усередині запаяного пакета спалахнув детонатор, підпаливши добрий кілограм вибухівки. За долю секунди реакція поглинула весь кисень і вибухова хвиляринулася в той бік, де було найменше опору, тобто туди, куди саме летів командир ЛЕП Рут.
Рут опустив візор і ввімкнув максимальне прискорення. До дверей лишалося кілька метрів. Немов змагання, хто дістанеться виходу першим, — ельф або вибух.
І він виграв. Насилу. Щойно рвонувся в небо, як його наздогнала вибухова хвиля. Комбінезон спалахнув і по ногах поповзло полум’я. Рут зробив мертву петлю і кинувся в таку крижану воду, що не втримався від крику.
Над ним голодний вогонь розправлявся з китобоєм.
— Командире, — пролунав голос у навушниках.
Фоулі. Зв’зок відновився.
— Командире. Як ви?
Рут виплив на поверхню.
— Я, Фоулі, напрочуд роздратований. Сідай до комп’ютерів. Хочу, щоб ти знайшов усе можливе про Артеміса Фаула і зробив це до того, як я повернуся до відділку.
— Так, сер. Приступаю.
Жодного дотепного коментаря. Навіть Фоулі зрозумів, що зараз не час.
Рут піднявся на триста метрів. Під ним до палаючого китобоя збиралися рятівні катери, немов метелики летіли на світло. Рут стряхнув із ліктя обгорілу тріску. Він присягається, що Артеміс Фаул іще пошкодує. Дуже пошкодує.
Глава 6: БЛОКАДА
АРТЕМІС відкинувся на спинку шкіряного фотеля в кабінеті та посміхнувся. Чудово. Цей маленький вибух вилікує тих ельфів від галантних заморочок.
І одним китобоєм на світі стане менше. Китобої Артемісу Фаулу не подобалися. Існують менш неприємні засоби здобувати жир.
Мініатюрна камера, захована в локаторі, працювала бездоганно. Оптичне розділення було таким гарним, що він міг розрізнити кожну краплинку пари, що виривалася з рота ельфа.
Артеміс звірився з монітором спостереження в підвалі. Полонянка сиділа на ліжку, обхопивши голову руками. Артеміс спохмурнів. Не очікував він, що ельф виявиться таким... людським. Досі вони були для нього лише здобиччю. Тваринами, на яких велось полювання. Але тепер, коли він бачив істоту так близько, почувався ніяково.