Обличчя Анджеліни спалахнуло від задоволення. Вона зіскочила з шезлонга і кинулася обнімати сина, якого так і не впізнала.
— Дякую, татусю. Дякую.
Артеміс теж її обійняв, хоча йому і здавалося, що так нечесно.
— Нема за що, ма... Анджеліно. Ну, мені час іти. Справи.
Мама сіла поряд з імітацією чоловіка.
— Так, татусю. Іди, не хвилюйся. Ми не нудьгуватимемо. Артеміс вийшов. Назад він не обернувся. На нього чекали справи. Ельфи. На мамин світ фантазій просто не було часу.
*
Капітан Холлі Шорт обхопила голову руками. Однією рукою, якщо точно. Іншою вона водила по чоботу, так, щоб не побачила камера. Насправді голова в неї була ясна, як скельце, але ввести ворога в оману ніколи зайвим не стане. Може, вони її недооцінили. І це виявиться останньою помилкою в їхньому житті.
Пальці намацали предмет, що не давав їй спокою. Що це, вона зрозуміла, ледь торкнувшись рукою. Жолудь! Мабуть, упав до чобота під час боротьби під дубом. Він може цілком змінити ситуацію. Потрібен лише клаптик землі, і сила повернеться.
Холлі уважно оглянула камеру. На перший погляд, цемент зовсім свіжий. Жодної шпаринки. Секретну зброю ніде не сховаєш. Холлі обережно підвелася на ноги. Чи втримається? Непогано. Трохи тремтять коліна, але загалом дуже добре. Вона підійшла до стіни і притулилася до неї щокою і долонями. Так, цемент був зовсім свіжий. Деінде ще лишався вологим. В’язницю готували спеціально для неї.
— Щось шукаєш? — сказав голос. Холодний, бездушний голос.
Холлі посунулася назад. Людський хлопчик стояв метра за два від неї, приховавши очі за скельцями
дзеркальних окулярів. До кімнати він увійшов зовсім безшумно. Неймовірно.
— Сядь, будь ласка.
Ні з якої ласки сідати Холлі не хотілося. А хотілося вирубати цього цуцика ліктем і зідрати з нього шкуру. Артеміс побачив це в її очах. Він розвеселився.
— Мріємо, капітане Шорт?
Холлі вишкірила зуби. Теж відповідь.
— Ми з вами добре розуміємо, які тут правила, капітане. Це мій дім. Ви маєте виконувати мої бажання. Так кажуть ваші закони, не мої. Отже, серед моїх бажань немає ушкоджень мого тіла і вашої втечі.
Лише тоді Холлі щось запідозрила.
— Звідки ти знаєш моє...
— Твоє ім’я? Твій ранг? — Артеміс посміхнувся, хоч особливої радості й не відчував. — Якщо ти начепила значок...
Ельфійка мимоволі прикрила рукою сріблястий прямокутник на комбінезоні.
— Але ж тут написано...
— Гномською. Знаю. Так сталося, що я її розумію. Як і всі мої помічники.
Холлі хвилинку помовчала, розмірковуючи про те, що почула.
— Фауле, — з ненавистю сказала вона, — ти сам не знаєш, що накоїв. Якщо звести два світи разом, катастрофи не минути.
Артеміс знизав плечима.
— Мені байдуже до всіх, я думаю лише про себе. І повір, зі мною все буде гаразд. А тепер, сідай, будь ласка.
Холлі сіла, не зводячи очей із маленького чудовиська.
— Що в тебе за план, Фауле? Ні, я сама здогадаюся: володарювати світом?
— Дуже мелодраматично, як на мене, — гмикнув Артеміс. — Просто хочу розбагатіти.
— Злодій! — кинула йому Холлі. — Звичайнісінький злодій!
На Артемісовому обличчі майнуло щось схоже на роздратування, та за мить на губах заграла звична саркастична посмішка.
— Так. Злочинець, якщо тобі так більше подобається. Але ж ніяк не звичайнісінький. Першокласний злочинець в обох світах.
Капітан Шорт пирхнула.
— Першокласний злочинець в обох світах! Народ Бруду обкрадає нас уже тисячу років. Як ти думаєш, чому ми живемо під землею?
— І дійсно. Але я стану першим, хто зможе відділити ельфа від його золота.
— Золото? Золото? Дурень ти. Ти ж не хочеш сказати, що віриш у казки про горщики із золотом? Розумієш, не все, що розказують про нас, правда.
Холлі закинула голову і розреготалася.
Артеміс терпляче роздивлявся нігті та чекав, поки вона замовкне. Коли ельфійка заспокоїлася, він погрозив їй пальцем.
— Правильно ти смієшся, капітане Шорт. Деякий час я таки вірив, що ельфи закопують золото під веселкою. Але тепер я більш обізнаний. Я знаю про фонд визволу заручників.
Холлі ледь стримала гримасу відчаю.
— Що за фонд визволу заручників?
— Облиш, капітане. Навіщо ці ігри? Ти сама мені про все розказала.
— Я... Я тобі розказала? — мало не задихнулася Холлі. — Смішно!
— Подивись на свою руку.
Холлі засукала рукав. Вена була заклеєна пластиром.
— Саме туди ми ввели пентанол натрію. Власне, його називають сироваткою правди. Ти співала, немов пташечка.
Холлі одразу зрозуміла, що він каже правду. Звідки б іще він дізнався?