— Ти збожеволів!
Артеміс зневажливо кивнув.
— Якщо я виграю, мене назвуть генієм. Якщо програю, скажуть, що я божевільний. Саме так і пишуть історію.
Звісно, не було ніякого пентанолу натрію, просто невинний укол стерильною голкою. Пошкодити мозок своєму щасливому квитку Артеміс не ризикнув би, але не можна було і знати, що джерелом інформації є Книга. Краще вже нехай заручниця вважає, що вона зрадила своїх. Це знищить її морально, і ельфійка гратиме за його правилами. Проте навіть така дрібничка турбувала його. Надто це було жорстоко. Як далеко він здатен зайти заради золота? Відповіді він не отримає, доки не настане час.
Холлі зажурилася, вражена таким ходом подій. Вона все розказала. Відкрила сакральні таємниці. Навіть якщо вона зможе втекти, її проженуть до якогось холодного тунелю за полярним колом.
Огидне хлопчисько знову розсміялося:
— Як уважаєш, скільки ми тебе тут тримаємо? Холлі застогнала. Зрозуміло, до чого він веде. — Кілька годин?
Артеміс похитав головою.
— Три дні, — збрехав він. — Шістдесят годин під дією сироватки... доки ти нам не розказала всього, що знаєш.
Слова зірвалися з язика, і хлопець відчув себе винним. Ці ігри явно впливали на Холлі, знищуючи її душу. Чи справді вони потрібні?
— Три дні? Могли просто вбити. Що ти за...
Ельфійка замовчала, і Артеміс подумав, що вона вважає його таким лихим, що навіть не може дібрати слів.
Холлі опанувала себе.
— Гаразд, містере Фаул, — важко видихнула вона. — Якщо ви так багато про нас довідалися, то знаєте і те, що станеться, коли мене знайдуть.
Артеміс легковажно кивнув.
— А, так. Знаю. Власне, на це я і розраховую.
Тепер посміхнулась Холлі.
— Справді? Скажи мені, хлопче, чи ти колись зустрічався із тролем?
Уперше впевненість цієї людини дала тріщину.
— Ні. Із тролем ніколи.
Холлі вишкірила зуби.
— Зустрінешся, Фауле. Зустрінешся. Сподіваюся, я буду поруч, щоб це побачити.
Перший пункт спостереження ЛЕП розташував біля виходу Е1 в Тарі.
— Ну? — сказав Рут і поплескав по спині гремліна-лікаря, що мазав йому лоба маззю від опіків. — Облиште. Рано чи пізно магія все вилікує.
— Що ну? — озвався Фоулі.
— Не випробовуй моє терпіння, Фоулі, бо сьогодні я не в настрої демонструвати захоплення технологіями якихось поні. Розказуй, що накопав про ту людину.
Фоулі сердито глянув на командира і поправив капелюшка з фольги. Відкрив кришку ноутбука.
— Хакнув Інтерпол. Не так уже й важко, скажу я вам. Вони б іще й табличку повісили з написом: «Заходь хто захоче»...
Рут постукав пальцями по круглому столу.
— Давай далі.
— Добре. Фаул. Файл на десять гігабайтів. Якби це був папір, то ми мали б половину бібліотеки.
Командир присвиснув.
— Активний чоловік.
— Родина, — виправив його кентавр. — Уже кілька поколінь Фаулів порушують закон. Рекет, контрабанда, озброєні пограбування. Протягом останнього століття — переважно корпоративні злочини.
— Де ж вони проживають?
— Це дуже легко. Маєток Фаулів. Двісті акрів землі на краю Дубліна. Десь двадцять кліків від нашої локації.
Рут закусив губу.
— Лише двадцять? Це означає, що ми можемо дістатися туди до світанку.
— Так. Розрулити бучу, доки все не пропало під сонячним світлом.
Командир кивнув. Тоді доведеться зробити перерву. Ельфи вже кілька століть не виходили на денне світло. Навіть коли вони жили на землі, були переважно нічними істотами. Від сонця магія блідла, немов на неї побризкали хлоркою. Та якщо вони чекатимуть іще день, хто знає, якої шкоди встигне заподіяти Фаул?
А може, все це зроблено спеціально заради журналістів, і завтра обличчя капітана Шорт з’явиться на обкладинках усіх журналів на планеті?
Рут здригнувся. Всьому кінець, якщо Народ Бруду не навчиться мирно співіснувати з іншими видами. Проте якщо минуле чогось його і навчило, то це того, що люди не можуть ужитися ні з ким, навіть самі з собою.
— Добре. Готуються всі! Летимо клином. Оточуємо маєток по периметру.
— Так, сер, — з ентузіазмом гаркнули у відповідь офіцери Служби Вилову і металево брязнули зброєю.
— Фоулі, підключай техніків. Наздоганяйте нас на підйомнику. І захватіть великі тарелі. Прикриємо маєток, щоб мати хоч трохи переваги.
— Одне питання, командире, - втрутився Фоулі.
— Так? — Рутові не терпілося розпочати.
— Чому цей чоловік сказав нам, хто він такий? Мав би знати, що ми його знайдемо.
Рут знизав плечима.
— Може, він не такий розумний, яким себе вважає.
— Ні, я так не думаю. Здається, він усе прорахував. Завжди на крок попереду нас, і зараз теж.