Дворецький кивнув. Завжди на два кроки вперед. Люди кажуть, що старі Фаули ще мають голову на плечах. Та вони помиляються. Це новий Фаул. Таких іще не бачили.
Тож, відкинувши сумніви, Батлер відкрив номер «Зброї» і лишив свого працедавця сам на сам із таємницями Всесвіту.
Глава 2: ПЕРЕКЛАД
ВИ вже, мабуть, здогадалися, як далеко був готовий зайти Артеміс Фаул, щоб досягти своєї мети. Але що то була за мета? Який дивний план вимагав шантажувати ельфійку-п’яничку? Відповідь — золото.
Пошуки Артеміса розпочалися два роки тому, коли він зацікавився Інтернетом. Хлопець дуже швидко знайшов сайти про дивні справи: викрадення людей інопланетянами, НЛО і таке інше. Але найбільше його зацікавило існування Народу.
Копирсаючись у гігабайтах інформації, він знайшов сотні посилань на існування міфічних створінь майже в будь-якій країні світу. Кожна цивілізація мала для Народу свою назву, але то, без сумнівів, були члени однієї таємної родини. Кілька історій згадували Книгу, яка була в кожного ельфа. Це була їхня Біблія, і в ній зберігалася історія раси та правила, що впорядковували її життя. Звісно, Книга була написана гномською мовою, і звичайна людина нічого б не зрозуміла в ельфійському тексті.
Проте Артеміє був переконаний, що сучасні технології допоможуть перекласти Книгу. А переклад допоможе наблизитися до групи зовсім невідомих створінь.
«Пізнай ворога свого», — такий девіз був у Артеміса, тож він із головою занурився в інформацію про Народ, доки не склав величезну базу даних з характеристиками міфічних істот. Але цього було недостатньо. Тож Артеміс вивісив в Інтернеті оголошення: «Ірландський бізнесмен заплатить велику суму доларів США, щоб зустрітися з ельфом, лепреконом, піксі тощо». Відповіді переважно були пусті, крім Хошиміна.
Можливо, Артеміс був єдиним серед живих, хто отримав користь від подібної інформації. У нього збереглася дитяча віра в магію, поєднана з рішучістю дорослого все досконально дослідити. Якщо комусь і вдалося б позбавити міфічних істот їхнього магічного золота, то лише Артемісові Фаулу Другому.
Додому вони дісталися лише рано-вранці. Артемісу не терпілося відкрити файли на комп’ютері, проте спершу він вирішив зазирнути до мами.
Анджеліна Фаул була прикута до ліжка. Із того самого часу, як зник її чоловік. Нервове перевантаження, сказали лікарі. Нічого, крім відпочинку і пігулок снодійного. І так уже цілий рік.
Молодша сестра Батлера, Джульєтта, сиділа на нижній сходинці. Своїм поглядом вона мало дірку в стіні не пропалила. Навіть блискуча туш не могла пом’якшити виразу її очей. Артеміс уже бачив її такою, тоді Джульєтта відправила до нокауту особливо надокучливого доставника піци. Нокаут, пригадав Артеміс, це щось із боксу. Незвичайне захоплення для дівчинки-підлітка. Але ж урешті-решт вона з родини Батлерів.
— Проблеми, Джульєтто?
Вона квапливо підвелася.
— Я сама винна, Артемісе. Лишила шпаринку у шторах. Місіс Фаул не могла заснути.
— Гм, — пробурмотів Артеміс, повільно піднімаючись сходами.
Мамин стан його дуже хвилював. Вона вже давно не бачила сонячного світла. Та якби вона дивом одужала і підвелася здоровою з ліжка, це означало б кінець неймовірної свободи самого Артеміса. Йому довелося б повертатися до школи, і більше, мій хлопче, ніяких кримінальних справ.
Він тихенько постукав у великі подвійні двері з аркою.
— Мамо? Ви прокинулися?
Із боку кімнати щось розбилося об двері. Судячи по звуку, щось коштовне.
- Звісно, прокинулася! Як я можу спати при такому яскравому світлі?
Артеміс увійшов. Старовинне ліжко з балдахіном. Його стовпчики простромлювали темряву, немов списи. Крізь шпаринку в оксамитових шторах сочилося бліде сріблясте світло. Анджеліна Фаул сиділа в ліжку, підібравши коліна, її білі руки і ноги майже сяяли в темряві.
— Артемісе, любий, де ти був?
Артеміє зітхнув. Вона його впізнала. Це добрий знак.
— Шкільна екскурсія, мамо. Каталися на лижах в Австрії.
— А, лижі, — проспівала Анджеліна. — Як мені їх не вистачає. Можливо, коли твій татко повернеться...
У Артеміса стиснулося серце. Навряд чи.
— Так. Можливо, коли він повернеться.
— Любий, не міг би ти запнути ті кляті штори? Світло просто нестерпне.
— Звісно, мамо.
Артеміс пройшов через кімнату, намагаючись не зачепитися за шафи для одягу. Нарешті пальці торкнулися оксамитової тканини. На мить йому захотілося рішуче розкрити штори, та він лише зітхнув і закрив шпаринку.