— Дякую, любий. До речі, ми маємо здихатися цієї покоївки. Вона нічого не може.
Артеміс прикусив язика. Джульєтта була працьовитою і відданою. Вона працювала у них уже три роки. Час скористатися маминою неуважністю.
— Ти маєш рацію, мамо. Я вже давно хотів це зробити. Батлер має сестру, і вона, здається, прекрасно підійде на цю посаду. Думаю, я колись згадував її ім’я. Джульєтта.
Анджеліна нахмурилася.
— Джульєтта? Так, ім’я здається знайомим. Утім, підійде будь-хто, аби не та дурнувата дівчина, що в нас зараз. Коли вона може приступити?
— Просто зараз. Попрошу Батлера сходити за нею.
— Ти милий хлопчик, Артемісе. Обійми матусю.
Артеміс зробив крок і опинився в маминих обіймах. Вона пахла парфумами, немов пелюстки у воді. Проте руки в неї були холодними і слабкими.
— Мій любий, — прошепотіла вона, і від її голосу у Артеміса спина взялася сиротами. —. Я їх чую. Вночі. Вони повзуть подушкою та заповзають мені у вуха.
У Артеміса знову стиснулося серце.
— Може, варто відкрити штори, мамо.
— Ні, — схлипнула жінка, звільняючи сина з обіймів. — Ні. Бо тоді я їх ще й побачу.
— Мамо, будь ласка.
Дарма. Анджеліни вже не було. Вона заповзла в дальній куток ліжка і натягла ковдру аж до підборіддя.
— Пришли нову дівчину.
— Так, мамо.
— Нехай принесе кілька скибочок огірка і воду.
— Так, мамо.
Анджеліна з підозрою примружилася.
— І перестань називати мене мамою. Не знаю, хто ти, але ти не мій Арті.
Артемісу довелося кілька разів моргнути, щоб прогнати непрошені сльозинки.
— Звісно. Вибач, ма... Вибачте.
— Гм. І не повертайся до мене, а то я поскаржуся чоловікові. Він у мене дуже важлива особа. Зрозуміло?
— Добре, місіс Фаул. Ви мене бачите в останній раз.
— Сподіваюсь. — Анджеліна раптом заклякла: — Ти їх чуєш?
Артеміс покачав головою.
— Ні, не чую нічо...
— Вони йдуть по мене. Вони всюди.
Жінка пірнула під ковдру. Спускаючись сходами, Артеміс чув її жахливі схлипування.
Книга виявилася більш упертою, ніж уважав Артеміс. Здавалося, вона опирається йому, немов якась жива істота. Якою б програмою він не намагався її відкрити, комп’ютер показував просто чорний монітор.
Артеміс роздрукував усі сторінки і розвісив їх на стінах свого кабінету. Іноді допомагало, якщо можна було побачити текст на папері. Такого шифру він ніколи не бачив, проте той здавався дивно знайомим. Схоже, суміш символів та малюнків. Значки звивалися на сторінках без видимої структури.
Програмі не вистачало якогось ритму, центральної точки, за яку можна було б зачепитися. Він відокремив усі літери і порівняв їх з англійським, китайським, грецьким, арабським алфавітами та кирилицею. Навіть з оргамічним письмом давньої ісландської. Нічого.
Від розчарування настрій в Артеміса геть зіпсувався, і він накричав на Джульєтту, що так невчасно втрутилася зі своїми сандвічами. Хлопець повернувся до символів. Найчастіше серед піктограм зустрічалася чоловіча фігурка. Це він вирішив, що чоловіча, проте його знання ельфійської анатомії були досить обмежені. Може, то була і жінка. Раптом у нього сяйнула думка. Артеміс відкрив папку з давніми мовами у програмі-перекладачеві й вибрав єгипетську.
Нарешті. Влучив. Чоловіча фігурка дуже нагадувала бога Анубіса, як того було зображено в кімнатах гробниці Тутанхамона. Це співпадало з іншою інформацією. Перші записані історії розповідають про міфічних створінь, і можна зробити висновок, що цивілізація цих істот існувала саме перед людською цивілізацією. Здається, що єгиптяни просто пристосували вже існуючий алфавіт для своїх потреб.
Були й інші подібності. Але значки достатньо відрізнялися, щоб програми-перекладачі їх не розпізнавали. Доведеться робити все самостійно. Кожну гномську літеру потрібно збільшити, роздрукувати і порівняти з ієрогліфами.
У Артеміса від задоволення закалатало серце. Майже кожна ельфійська піктограма або літера мала відповідний єгипетський ієрогліф. Більшість були універсальні, наприклад, сонце чи птахи. Але деякі здавалися унікальними, тож над ними довелося поламати голову. Фігурка Анубіса, наприклад, аж ніяк не могла позначати бога із собачою головою, тому Артеміс вирішив, що вона може позначати реального правителя ельфів.
Десь близько півночі Артеміс благополучно переніс усю інформацію до свого Макінтоша. Лишилося натиснути кнопку «розшифрувати». Так він і зробив. На моніторі з’явилася довга низка слів, позбавлена будь-якого сенсу.
Нормальна дитина давно вже відмовилась би від цього завдання. Нормальна доросла людина уже б стукнула кулаком по клавіатурі. Та Артеміс був не такий. Книга його випробовувала, і він не міг дозволити їй виграти.