— Траєкторія польоту запрограмована, — пояснив Фоулі, хоча ніхто навіть не звертав на нього уваги. — Вона залетить у вестибюль і вибухне. Корпус і годинниковий механізм зроблені з пластика, отже повністю розпадаються. Комар носа не підточить.
Рут і Холлі простежили за бомбою. Як і передбачалося, вона залетіла через розтрощені двері і навіть жодного камінця на середньовічних стінах не зачепила. Холлі перевела погляд на зображення, отримане з камери в носовій частині бомби. Майнув коридор, у якому її зовсім нещодавно тримали в полоні. Порожній. Жодного сліду людини. «Може...» — подумала вона. Може. Вона подивилася на Фоулі й техніку, що його оточувала. І зрозуміла, що людей можна вважати мертвими.
Біобомба вибухнула. Синій спалах сконцентрованого світла бризнув в усі боки, заповнюючи кожен куток своїми смертельними променями. Артеміс Фаул і його помічники не мали жодних шансів.
Холлі зітхнула і відвернулася від моніторів. Попри всі його амбіції, Артеміс був таким же смертним, як і всі. І чомусь їй було шкода, що він загинув.
Рут був більш прагматичним.
— Добре. Застібнули костюми. Приготувалися.
— Там безпечно, — сказав Фоулі. — Вам що, у школі цього не розповідали?
Командир хмикнув.
— Науці я довіряю так само, як і тобі, Фоулі. Радіація має звичку лишатися саме тоді, коли науковець запевняє, що вона зникла. Ніхто не вийде звідси без захисного костюма. Тебе це не стосується, Фоулі. У нас лише двоногі костюми. До того ж, я хочу, щоб ти спостерігав за камерами. Про всяк випадок.
«Який іще випадок?» — здивувався Фоулі, але вголос нічого не сказав. Настане черга і його «Я ж вам казав».
Рут повернувся до Холлі.
— Готові, капітане?
Вони повертаються. Досі Холлі навіть не думала, що їй доведеться побачити три трупи. Але вона знала, що такі вже в неї обов’язки. Вона єдина могла орієнтуватися всередині.
— Так, сер. Уже іду.
Холлі вибрала захисний костюм на вішалці, натягла його зверху комбінезона. Як і вимагали інструкції, вона спочатку перевірила датчики і лише тоді застібнула. Якщо тиск збільшуватиметься, то це може виявитися фатальним.
Рут вишикував команду по периметру. Залишкам першого загону хотілося заходити до будинку не більше, ніж жонглювати смердючими кульками.
— Ви впевнені, що того велетня там немає?
— Так, капітане Кельп. Його там немає.
Проте ці слова Трабла не переконали.
— То небезпечний чоловік. Мабуть, має якусь свою магію.
Капрал Граб захихотів, але одразу отримав стусана. Пробурчав щось на кшталт «От розкажу мамусі» і швидко начепив шолома.
Рут почервонів.
— Ходімо. Ваше завдання — знайти злитки. Бережіться пасток. Я не довіряв Фаулу, коли той був живий, і точно не довірятиму, коли він помер.
Слово «пастки» привернуло увагу. Сама думка про те, що міна може розірвати тебе на малюсінькі шматочки, робить уважним і дисциплінованим. Люди Бруду створили напрочуд жорстоку зброю.
Молодший офіцер Холлі стояла струнко. Вона знала, що в будинку нікого не лишилося, але її рука все одно потягнулася до «Нейтрино-2000».
У будинку було на диво тихо. Тишу порушувало лише потріскування останніх атомів солініума. І в тій тиші була смерть. Будинок перетворився на колиску смерті. Холлі відчувала її запах. За середньовічними стінами лежали трупи мільйонів комах, а під підлогою застигли тіла павуків і мишей.
Вони нечутно підійшли до дверей. Холлі перевірила територію сканером. Нічого, крім пилу і гнізда мертвих павуків.
— Чисто, — сказала вона в мікрофон. — Заходжу. Фоулі, ти мене чуєш?
— Я поруч із тобою, дорогенька, — відповів кентавр. — Хіба ти на міну наступиш, тоді я повернуся до свого робочого місця.
— Не зареєстрував ніякого тепла?
— Після синього вибуху такого не буває. По всьому будинку спокійно. Лише спалахи солініума. Через кілька днів заспокоїться.
— Але радіації немає, правда?
— Правда.
Рут із недовірою фиркнув. У навушниках немов слон чхнув.
— Схоже, доведеться прочісувати будинок як за старих часів, — додав він.
— Не баріться, — порадив Фоулі. — Даю вам п’ять хвилин, тоді будинок возз’єднається зі світом.
Холлі зробила крок через розтрощений поріг. Люстри ще гойдалися після вибуху, але в усьому іншому все було таким, як вона його запам’ятала.
— Золото внизу, в моїй кімнаті.
Ніхто не відповів. Ані слова. Когось знудило. Прямо в мікрофон. Холлі обернулася. Трабл зігнувся навпіл і схопився за живіт.
— Мені погано, — простогнав він. І на чоботи знову полилося те, що було у нього в шлунку.