*
Артеміс почув, як його кликали. Над ними схилилося обличчя, але воно було таким розмитим, що важко було сказати, хто це. Батько?
— Тату? — дивне слово. Давно він його вже не казав. Заіржавіло. Артеміс розплющив очі.
Над ним нахилився Батлер.
— Артемісе, ти отямився.
— А, Батлере. Це ти.
Артеміс підвівся. Голова паморочилася. Зараз Батлер підставить йому плече. Та слуга цього не зробив. Джульєтта лежала в шезлонгу, відкинувшись на подушки. Дія транквілізатора іще не припинилася.
— Це лише снодійні пігулки, Батлере. Абсолютно безпечні.
В очах дворецького спалахнув небезпечний вогник.
— Поясни.
Артеміс потер очі.
— Пізніше, Батлере. Я почуваюся...
Батлер зробив крок уперед.
— Артемісе, моя сестра лежить непритомна від наркотиків. Вона мало не загинула. Поясни!
То він наказує, зрозумів Артеміс. Уважає себе скривдженим. Хлопець трохи подумав і визнав, що слуга має рацію. Він зайшов надто далеко.
— Я не сказав тобі про снодійне, бо інакше ти б опирався. Це природно. І за планом було дуже важливо, щоб ми негайно поснули.
— За планом?
Артеміс опустився на зручний стілець.
— Ключову роль відіграло поле блокади часу. Козир ЛЕП. Саме воно дозволяло їм перемагати всі ці роки. Вони завжди вигравали. А в поєднанні з біо-бомбою то був узагалі безпрограшний варіант.
— Тож чому нам довелося ковтати хімікати?
Артеміс посміхнувся.
— Подивись у вікно. Хіба ти не бачиш? Вони пішли. Все скінчилося.
Батлер визирнув із-поза штор. Світло було яскравим і чистим. Навіть і натяку на блакитне. Та дворецького це не дуже вразило.
— Зараз їх немає. Але завтра вони повернуться, гарантую.
— Ні. То вже буде не за правилами. Ми перемогли. Усе, гру скінчено.
Батлер підняв брови.
— Снодійне, Артемісе?
— Ясна річ, тебе не відволікти.
Відповіддю було суворе мовчання.
— Снодійне. Дуже добре. Мені потрібно було придумати, як вибратися з-під поля блокади часу. Я почитав Книгу, але там нічого не було. Жодної підказки. Тож Народ іще і сам не зрозумів, що до чого. Я повернувся до їхнього Старого Заповіту, до того моменту, коли їхнє і наше життя перетиналися. Пам’ятаєш казки: ельфи вночі шили черевики, домовики прибирали в хаті. Тоді ми якось мирно співіснували. Магічні послуги в обмін на притулок. Найвідоміший серед Народу, звісно, Санта Клаус.
Брови у Батлера мало не зіскочили з лоба.
— Санта Клаус?
Артеміс підняв долоні:
— Знаю, знаю. Я і сам не одразу повірив. Але наш сучасний образ Санта Клауса походить не від турецького святого, а від прадавнього Сан Д’Класа, третього короля ельфійської династії Фрондів. Він іще відомий як заступник шахраїв.
— Не дуже улесливий титул.
— Саме так. Д’Клас уважав, що жадібність Народу Бруду можна здолати, якщо роздавати їм щедрі подарунки. Раз на рік він збирав наймогутніших чарівників і вони зупиняли час на величенькій території. Сотні ельфів розносили по хатинках подарунки, поки люди спали. Сам розумієш, це не спрацювало. Людську жадібність наситити неможливо, особливо подарунками.
Батлер нахмурився.
— А якби люди... тобто ми... Якби ми прокинулися?
— Так. Чудове запитання. Справа саме в цьому. Ми б не прокинулися. Така вже властивість зупинки часу. В якому стані вона тебе застала, в такому ти і лишишся. Не зможеш ані заснути, ані проснутися. Мабуть, ти помітив, що тіло твоє втомилося за ці кілька годин, проте мозок не дав би тобі заснути.
Батлер кивнув. Щось починає прояснятися.
— Отже, моя теорія полягає в тому, що вийти за межі зони блокади часу можна, коли ти просто засинаєш. Нас тримає в полоні лише наша свідомість.
— Просто припущення, Артемісе.
— Це не просто припущення. Я провів експеримент.
— Над ким? А, Анджеліна.
— Так. Мама. Через сон, викликаний медикаментами, вона не піддалася дії поля блокади. Якби не це, я б здався офіцерам ЛЕП, і вони б стерли мені пам’ять.
Батлер хмикнув. Сумнівно.
— Тож я і подумав, що коли вже ми не можемо поснути природним шляхом, варто прийняти дозу маминих ліків. Дуже просто.
— Ти мало не спізнився. Іще б хвилина...
— Згоден, — кивнув хлопець. — У кінці стало гаряче. Але так було потрібно, щоб надурити ЛЕП.
Він помовчав, щоб Батлер устиг перетравити інформацію.
— Отже ти мені вибачаєш?
Батлер зітхнув. У шезлонгу, мов п’яний моряк, хропіла Джульєтта. Раптом слуга посміхнувся.
— Так, Артемісе. Вибачаю. Лише одне...