— Чим ми можемо допомогти, командувачу?
Корч кивнув головою, запихаючи в дірку під носом товсту сигару.
— Прокладіть мені тунель крізь це стовпище, щоб я перейшов залу! — процідив крізь щілину, в ротовому отворі. — І жодних мені митниць, жодних іміграційних служб. А як еюди прибудуть мої хлопці, відразу починайте скидати юрбу вниз.
Директор станції «Тара» ледве не вдавився клубком у горлі.
— Як, усіх до одного?
— Так. Включно з персоналом станції. І заберіть усе, що зможете піднести. Повна евакуація. — Командувач помовчав, люто втупившись у бузкові очі директора. — І це не навчальна тривога.
— Ви хочете сказати…
— Так, — підтвердив невисловлене Корч на ходу, вже спускаючись пологою площиною. — Багноїди вдалися відносно нас до відверто ворожих дій. Ніхто не знає, до чого це призведе.
Ельфогоблін задумано дивився вслід Корчеві, аж поки той зник у хмарі сигарного диму. Відверто ворожі дії? Це могло означати і війну. Він набрав на мобільному телефоні номер свого бухгалтера.
— Луб? Ага, це я. Я хочу, щоб ти продав усі мої акції поверхневого сполучення. Так, усі. Маю підозру, що їх вартість от-от різко впаде.
Капітан Холлі Куць мала таке відчуття, ніби якась гігантська п’явка висмоктує її мозок через вуха. Силкувалася збагнути, що ж могло викликати цей жахливий біль, але розум ніяк не міг догукатися пам’яті. Просто лежати й дихати — оце чи не все, на що вона була здатна.
Пора спробувати вимовити хоч якесь слово. Щось коротке й просте. Наприклад, «допоможіть». Холлі уривчасто вдихнула і відкрила рота.
— Помоміть! — насилу вимовили її неслухняні губи.
Нікуди не годиться. Навіть п’яний гном висловлюється зрозуміліше.
І що ж це з нею відбувається? Чому вона лежить на спині, а сил у неї не більше, ніж у перетлілого корінчика? Що могло спричинити таку немічність? Холлі зосередилась, намагаючись обманути вогнище засліпливого болю.
Троль? Це він її потрощив? Невже троль так покалічив її в тому ресторані? Ніби й правдоподібне пояснення. Але ж ні. В голові замрів якийсь спогад про древній край. Ага, там мав відбутися її Ритуал… І щось так муляє в кісточку…
— Привіт!
Голос. Але не її власний. І навіть не ельф’ячий.
— То ви прокинулись?
Котрась із європейських мов. Латина. Ні, це англійська. То що, вона опинилася в Англії?
— А я вже думала, дротик вас убив. У прибульців нутрощі не такі, як у нас. Я надивилася про це по телику.
Нісенітниця якась. Прибульці, нутрощі? Що воно меле, це створіння?
— А ви міцненька на вигляд. Наче Мучачо Марія — знаєте, це карлиця-борець із Мексики.
Холлі застогнала. Щось геть незрозуміле. Чи це підводить її хист до мов? Пора б уже з’ясувати, що воно за божевілля чіпляється тут до неї. Зібравши докупи всю свою волю, Холлі насилу розплющила одне око. Й відразу ж його заплющила. Тому що згори на неї дивилася велетенська муха-альбінос.
— Не лякайтесь, — промовила муха. — Це ж окуляри від сонця.
Цього разу Холлі розплющила обидва ока одночасно. Створіння постукало пальцем по сріблястому оку. Ні, то не око. То скельце. Створіння носило дзеркальні сонцезахисні окуляри. Такі самі окуляри, що й ті двоє носили… Навальною хвилею наринули спогади, враз заповнивши зяйливий провал у її пам’яті. От ніби клацнув кодовий замок, і відчинилися дверцята. Так: вона була вирушила, щоб виконати Ритуал, а двоє людей її викрали. Двоє людей, що напрочуд багато знали про Чарівний Народ…
Холлі знову спробувала заговорити.
— Де… де я?
Людська особина захоплено захихотіла й заплескала в долоні. Холлі звернула увагу на її нігті: довгі й пофарбовані.
— То ви розмовляєте по-англійському? І що ж це за вимова у вас така чудна? Схожа на всі акценти відразу!
Холлі поморщилася. Голос дівчини вганявся свердлом у її болючу голову. Підняла до очей праву руку. Немає пеленгатора!
— Де мої речі?
Дівчина погрозила їй пальцем, мов неслухняній дитині.
— Артемісові довелося забрати вашого пістолетика та й усі інші цяцьки. Аби ви часом не поранилися.
— Артеміс?
— Так, Артеміс Фаул! Це ж він усе придумав. Бо він у нас завжди все придумує.
Холлі здригнулася. Артеміс Фаул. Чомусь від самого цього імені її мов морозом обсипало. Погана прикмета. Ельфійська інтуїція ніколи її не підводила.
— Знайте: по мене прийдуть, — видавила вона. Слова з хрипом зривалися з її пересохлих губів. — Ви самі не тямите, що накоїли.
Дівчина насупилася.