— Сядьте, будь ласка.
Але Холлі зовсім не бажала покірно сідати. Тепер їй найдужче хотілося несподіваним ударом ліктя вивести це знахабніле цуценя з ладу, аби виміняти його нікчемну шкурку на свою волю. Артеміс прочитав це бажання в її очах і розвеселився.
— У вашій голові рояться задуми, правда, капітане Куць?
Холлі вишкірила на нього зуби. Красномовна відповідь.
— Ми обоє знаємо правила, капітане, — заговорив Артеміс. — Це мій дім, ви тут, отож мусите виконувати всі мої бажання. До речі, не я придумав такі правила — це ж ваші закони. І само собою зрозуміло, що до моїх бажань не входить намагання завдати самому собі фізичної шкоди. Небажані для мене й ваші спроби покинути мою оселю.
І тут до Холлі дійшло.
— Звідки ти знаєш моє…
— Ваше ім’я? І звання? — Артеміс усміхнувся, хоча цього разу в його усмішці не було нічого веселого. — У вас же на грудях нашивка з ім’ям.
Холлі мимохіть прикрила долонею срібну нашивку на комбінезоні.
— Але ж це написано…
— … гном’ячою мовою. Я знаю. Так сталося, що я вільно нею володію. Як і всі мої друзі.
Холлі помовчала кілька хвилин, обмірковуючи це надважливе одкровення хлопчика.
— Фауле, — нарешті промовила вона схвильовано, — ти навіть не тямиш, що накоїв. Подібне зіткнення наших двох світів може означати катастрофу для всіх нас.
— Я не переймаюся всіма, а тільки самим собою, — здвигнув плечима Артеміс. — І повірте, особисто в мене все буде гаразд. А зараз сядьте, прошу вас.
Холлі сіла, не зводячи карих очей з малого чудовиська, що стояло перед нею.
— І що ж це, Фауле, за геніальний задум? Ану ж я вгадаю: ти жадаєш захопити владу над світом?
— Та нічого аж такого мелодраматичного, — захихотів Артеміс. — Просто мені потрібне багатство.
— Злодій! — презирливо кинула Холлі. — Ти всього-на-всього жалюгідний злодюжка!
На Артемісовім обличчі промайнула гримаска роздратування, але її відразу ж витіснила звичайна в’їдлива посмішка.
— Ну, нехай так: злодій, то й злодій, якщо вам подобається так це називати. Але навряд чи просто злодюжка. Я — перший в історії злодій, що пограбує Чарівний Народ.
— Перший в історії! — пирхнула Холлі. — Таж багноїди тисячоліттями тільки те й робили, що обкрадали нас. Чому ж, по-твоєму, ми живемо під землею?
— Так, ваша правда. Але я стану першим, кому поталанить відібрати в ельфів їхнє золото.
— Золото? Золото?! Та ти справжній ідіот — такий, яких і серед людей мало! Невже ти віриш у ті нісенітниці про горщики з золотом? Знай: не всі казочки правдиві.
Холлі закинула голову назад і розреготалася.
Артеміс терпляче розглядав свої нігті, вичікуючи, поки вона нарегочеться. Коли ж ті вибухи сміху вщухли, він докірливо посварився на неї пальчиком.
— Почасти ви слушно вгадали, капітане Куць. Якийсь час я й справді вірив у всі ті баєчки про горнятка із золотом, закопані там, куди веселка впирається своїм рогом, але тепер мені відомо куди більше. Тепер я знаю про фонд для викупу заручників.
Холлі зібрала всі свої сили, щоб зберегти спокійний вираз обличчя.
— Який ще такий фонд?
— Ну, не треба, капітане. Навіщо ці ігри в піжмурки? Ви ж самі мені про нього розповіли.
— Я? Я тобі розповіла? — затинаючись, вигукнула Холлі. — Що за дурниці!
— Погляньте на свою руку.
Холлі закотила рукав на правій руці. До вени пластирем був приклеєний кружечок вати.
— Оце туди ми ввели вам пентатол натрію, більш відомий як «сироватка правди». Ви співали, мов пташка.
Холлі переконалася: так, це правда. Бо звідкіля б іще цей хлопчисько міг довідатися про фонд?
— Та ти з глузду з’їхав!
Артеміс поблажливо кивнув головою:
— Якщо я здобуду перемогу, то мене назвуть генієм. Якщо програю — обізвуть безумцем. Саме так і пишеться історія.
Звісно ж, ніякого пентатолу натрію ельфині не вводили, а просто вкололи стерилізованою голкою. Артеміс не хотів ризикувати своєю полонянкою, адже невідомо, як подіяла б на неї «сироватка правди». Але ж і про Книгу як про джерело його поінформованості він нізащо не міг розповісти. Краще хай заручниця думає, що це вона мимоволі зрадила своє плем’я. Мовляв, це її деморалізує, зробить її піддатливішою для його розумових ігор. І все ж таки це ошуканство його непокоїло. То була безперечна жорстокість. У зв’язку з цим поставало питання: як далеко він ладен зайти заради того чарівного золота? Цього він поки що не знав та й знати не міг, поки не настав той час.
Холлі опустила голову: цей ошуканський випад лихого хлопчиська на якусь мить збив її з плигу.
Вона все вибовкала! Виказала священні таємниці рідного народу! Тепер, навіть якщо вона зуміє втекти звідсіля, її зашлють, певне, в який-небудь крижаний тунель під Полярним колом…