Швидке реагування дружно проревло щось військово-схвальне типу: «Так, пане!», наробивши своєю амуніцією якнайбільше грому.
— О’Гире! Бери технічний персонал. Вилітай першим шатлом слідом за нами. І прихопи свої великі тарелі. Візьмемо в облогу всю садибу, щоб мати простір для маневру.
— Один момент, командувачу… — замислено вимовив О’Гир.
— Ну? — нетерпляче кинув Корч.
— Чому той багноїд назвав нам своє ім’я? Мав би розуміти, що за ім’ям ми його легко розшукаємо.
— Ну, може, він не такий розумака, за якого себе має? — здвигнув плечима Корч.
— Та навряд чи… Як на мене, то все швидше навпаки. Гадаю, він увесь час випереджає нас на один крок. І тепер відбувається те Саме.
— Я не маю часу на теорії, О’Гире. Світанок усе ближче й ближче.
— І ще одне, командувачу.
— Це важливо?
— Гадаю, що так.
— Ну?
О’Гир натис на одну з клавіш ноутбука, й на екрані замиготіли основні дані про Артеміса Фаула.
— Цей кримінальний супермозок, що виплекав увесь цей хитромудрий задум…
— Ну, і що ще там з ним такого?
О’Гир підвів погляд, і в його золотавих очах відбилося почуття, близьке до захвату.
— Знаєте, йому всього дванадцять років. Молоде— зелене, навіть як на людську істоту.
Корч пирхнув, заганяючи нову обойму в свій триствольний бластер.
— Оце, мабуть, надивився того ідіотського телебачення й уявив себе Шерлоком Холмсом.
— Швидше — професором Моріарті, — виправив О’Гир.
— Холмс, Моріарті… Всі вони однакові, коли бластер спалить на їхніх черепках шкуру.
І, задоволений як слон тим, що так хвацько утер носа кентаврові, командувач Корч захурчав слідом за своїм загоном у нічне повітря.
Неначе гусячий табун, бійці Швидкого реагування вишикувалися клином, із Корчем на чолі. Летіли вони на південний захід, керуючись вказівками карти, що передавалася електронною поштою їм просто в шоломи. Для них О’Гир навіть позначив Фаул-Менор червоною цяткою. «Аби й дурневі було зрозуміло», — буркнув він у свій мікрофон — настільки голосно, щоб командувач неодмінно почув.
У центрі садиби Фаулів стояв невисокий замок, вибудуваний ще лордом Г’ю Фаулом у п’ятнадцятому сторіччі й зовсім недавно осучаснений, отож стиль пізнього середньовіччя мирно уживався тут із раннім модерном.
Віками мешкали Фаули в цій садибі, переживши у ній війну, народні заворушення й кілька перевірок податкової поліції. І Артеміс аж ніяк не збирався стати тим членом родини, котрому довелося б розлучитися з родовим маєтком.
Садибу оточував п’ятиметрової висоти зубчастий кам’яний мур, який чудово доповнювали стародавні сторожові вежі. Загін Швидкого реагування приземлився якраз із внутрішнього боку муру й негайно заходився вишукувати можливого супротивника.
— Урозсип! — скомандував Корч. — Дистанція між бійцями — двадцять метрів. Прочесати всю цю зону. Доповідати кожні шістдесят секунд. Зрозуміло?
Швидкі реагувальники як один кивнули головами. Ще б не було зрозуміло! Вони ж професіонали.
Майор Дрюк, командир підрозділу Швидкого реагування, видерся на сторожову вежу.
— Знаєш, Джуліусе, що нам слід зробити? — звернувся він до командувача.
Вони з Корчем разом росли в одному тунелі, разом навчалися в Академії. Дрюк був одним із тих небагатьох ельфів, котрі сміли називати Корча на ім’я.
— Я знаю, що, на твою думку, нам слід зробити.
— Треба просто очистити все це місце.
— Який оригінальний план!
— Зате «найчистіший». Пустити одну «полоскалку» — і наші втрати будуть мінімальні. «Полоскалкою» на військовому жаргоні називалася біологічна бомба, до якої вдавалися лиш у виняткових випадках і яка мала страхітливо руйнівну силу. Головна перевага бомби полягала в тому, що вона знищувала тільки тваринні організми. А місцевість, природа, будинки і все, що в них, залишалися незмінними.
— І вийде так, що мінімальні втрати, про які ти говориш, — це життя одного з моїх офіцерів.
— О так! — глузливо клацнув язиком Дрюк. — Жінка-поліціянтка. Дослідний зразок. Ну, тобі навряд чи доведеться виправдовуватися перед керівництвом за подібне тактичне вирішення проблеми.
Обличчя Корча набуло знайомого бурякового відтінку.
— І я тобі, Дрюку, дам одну пораду, — відрізав командувач. — Ти краще не ставай у мене на дорозі, а то запущу «полоскалку» просто в те болото, яке ти називаєш своїми мізками.
Але Дрюк на ту «пораду» навіть бровою не повів.
— Ти можеш як завгодно ображати мене, Джуліусе, але факт лишається фактом. Тобі ж відомо, що пише з цього приводу Книга. Нам ні за яких обставин не можна допустити, щоб багноїди переконалися в існуванні Нижчих Рівнів. Зупинити час ти можеш тільки один раз, а потім…