Тим часом рештки Швидкого реагування (ЗПОПу) таки зуміли добути свої електрошокові кийки, але припустилися при цьому фатальної помилки: зам’ялися, чекаючи команди, якої нікому було дати. І Лаккей залюбки скористався такою своєю перевагою. Хоча перевага й так була на його боці.
І все ж таки слуга завагався — на якусь мить. Ці створіння були такі крихітні… геть як діти. Але тут Хроб тицьнув йому в лікоть своїм електрошоковим кийком, і тисячовольтний розряд прошив Лаккеєве тіло. Де й поділося всяке співчуття до маленького плем’ячка.
Лаккей схопив того поганючого кийка і закрутив зброєю разом з її власником, неначе в’язку куль «бола». А тоді відпустив. Хроб заверещав, як недорізане порося, і на льоту збив з ніг трьох своїх товаришів.
Обкручуючись далі за інерцією, Лаккей нагородив каральними ударами ще двох ельфів. Але котрийсь уцілілий боєць видряпався велетневі на спину й заходився жалити його, вганяючи заряд за зарядом. Велетень гепнувся на спину, щось хруснуло, й кийок перестав жалити.
Зненацька Лаккей відчув холодок дула зброї під своїм підборіддям. Хтось із «швидких» таки спромігся вихопити щось вогнепально-бойове.
— Завмри, багноїде! — продзинчав спотворений заборолом голос. Зброя мала досить застрашливий вигляд, по всій довжині ствола з’явилися бульбашки якоїсь охолоджувальної рідин». — Тільки дай мені привід, і я…
Лаккей закотив очі під лоба. Наче й інша раса, а все та сама безглузда схильність до суперменівських манер. Велетень долонею вліпив чоловічкові дзвінкого ляпаса. Мабуть, коротунчикові здалося, ніби на голову йому звалилося небо.
— Ну, це достатній привід для тебе?
Лаккей зіп’явся на ноги. Довкола нього валялися тіла бійців-ельфів, що перебували на різних стадіях небоєздатності, від шоку до цілковитої непритомності. Убитих, здається, немає. Зате всіх їх він добряче настрахав. Одне слово, завдання виконано.
Хоча один коротунчик тільки прикидався непритомним — видно було, як дрижать, аж стукочуть його колінця. Лаккей легко, вказівним та великим пальцями обхопив його шийку, підняв сердегу над моріжком.
— Ім’я?
— Х-хроб… е-е, тобто капрал Келп.
— Ось що, капрале. Піди й відрапортуй своєму начальству, що я, хай-но ще хоч раз побачу на території маєтку солдатів зі зброєю, перестріляю всіх до одного зі снайперської гвинтівки. І стрілятиму вже не дротиками зі снодійним, а бронебійними кулями.
— Так, пане. Зі снайперської гвинтівки. Я зрозумів. Цілком справедливо.
— От і чудово. А ще я дозволяю забрати ваших поранених.
— Дуже благородно з вашого боку, пане.
— Але хай-но в кого-небудь із санітарів блисне зброя з-під халата, я можу й піддатися спокусі підірвати кілька з тих мін, що я наставив по всій садибі.
Хроб зробив судомний ковток, і навіть крізь забороло видно було, як він іще дужче зблід.
— Так, санітари повинні прийти без зброї. Зрозуміліше бути не може.
Лаккей опустив ельфа на землю й своїми товстелезними пальцями поправив на ньому комбінезон.
— А зараз останнє. Ти мене слухаєш?
Капрал енергійно закивав головою.
— Мені потрібен представник для переговорів. Хтось такий, що був би уповноважений приймати рішення. Він має бути з вищих ешелонів, аби йому не доводилося бігати на базу після кожної нашої вимоги. Зрозумів?
— Чудово. Тобто я певен, що все буде чудово. На жаль, я не з тих ешелонів. Тож сподіваюсь, ви розумієте: я не можу гарантувати, що все буде чудово, і…
Лаккей насилу поборов спокусу так копнути цього балакучого коротунчика, аби він без пересадки залетів просто у свій табір.
— Так, так, розумію. Але стули нарешті пельку!
Хроб хотів був висловити свою згоду, але вчасно схаменувся, клацнув зубами й лише кивнув головою. © http://kompas.co.ua
— Молодець, — похвалив Лаккей. — А зараз, перш ніж ти заберешся геть, позбирай всю зброю, шоломи та поскладай отамо на купу.
Хроб набрав чимбільше повітря в груди. Ат, пан чи пропав, спробую вийти з цього становища героєм!
— Не можу.
— Справді? Це ж чому?
Хроб витягся в струнку.
— Лепрекон ніколи не розлучається зі своєю зброєю! — вистрелив статутною фразою.
— Що ж, справедливо, — кивнув Лаккей головою. — Я тільки спитав. Ну, то вимітайся вже. Геть!
Ще й не вірячи у своє щастя, Хроб щодуху дременув до командного пункту. І треба ж так! Він єдиний з усього загону вистояв. Його брат, Клопіт Келп, безклопітно давав хропака на гравії головної алеї, в той час як він, Хроб Келп, мужньо протистояв тому чудовиську-багноїду. Швидше б розказати про все це мамі!