— Ану перестань набридати мені, майоре! На кожному кроці ти мене шпигаєш — геть не даєш зосередитися. Роби, що хочеш — що вважаєш за потрібне робити. Але будь готовий відповісти перед трибуналом. Якщо ми зіпсуємо справу, покотиться не одна голова.
— І покотиться, — промурмотів Дрюк собі під ніс. — Але тільки не моя.
Корч подивився на небо. Мерехтливе лазурове поле опустилося на маєток Фаулів. Чудово. Стовідсоткове влучання. Там, зовні, життя тривало собі — щоправда, у прискореному темпі, — а коли б хто-небудь із зовнішнього світу якось потрапив, попри укріплені мури й високу браму, до маєтку, то не застав би там ані душі, оскільки всі його мешканці безнадійно загрузли в минулому.
Отже, протягом наступних восьми годин Фаул-Менор лишатиметься зануреним у досвіткові сутінки. За цей час треба неодмінно вирятувати Холлі, а то… Зважаючи на серйозність становища, Дрюк неодмінно доможеться дозволу від найвищого керівництва скинути на маєток біобомбу. Корчеві уже доводилося бачити наслідки вибуху «полоскалки». Не вціліла жодна жива істота, згинули навіть пацюки.
Корч знайшов О’Гира поблизу підніжжя північної вежі. Кентавр припаркував «човника» біля муру завтовшки з метр. Робочий майданчик здавався суцільною плутаниною скручених проводів та пульсування оптико-волоконних кабелів.
— О’Гире! Ти тут?
З-під електронних скрутнів вигулькнула кентаврова голова у фольжаній кепочці.
— Таки тут, командувачу. Ви прибули, щоб особисто натиснути на кнопку моєю мордою?
— І не сподівайся, що я вибачусь, О’Гире, — ледве стримуючи сміх, відповів Корч. — На сьогодні я вже вичерпав свій ліміт перепрошень. Витратив на друга, якого знаю з пелюшок.
— На Дрюка? Даруйте, командувачу, але я б на вашому місці не став із ним церемонитися. Бо він і не подумає вибачитися, коли вгородить вам ножа в спину.
— Ти помиляєшся — Дрюк зовсім не такий! Він добрий офіцер. Звісно, трохи настирливий, але в потрібний момент він зробить усе, що треба.
— Зробить, але, певне, те, що треба йому. І навряд чи Холлі для нього на першому місці.
На це Корч промовчав, бо не мав чого відповісти.
— І ще одне. Душу мені точить капосна підозра, що юний Артеміс Фаул якраз і домагався того, щоб ми зупинили час. Адже досі ми тільки й робили, що грали йому на руку.
Корч потер скроні.
— Це неможливо! — вигукнув він. — Звідки людському хлопчиську знати про наші зупинки часу? Та… хай там як, а нам, О’Гире, ніколи вести теоретичні суперечки. У нас лишилося менше восьми годин, щоб дати раду цьому неподобству. То чим ти мене спорядиш у небезпечну дорогу?
О’Гир процокав копитами до стелажа, прикріпленого до муру.
— Звісно, цього разу ми не дамо вам ніякого важкого озброєння. Надто після того, що спіткало перший загін Швидкого реагування. І жодних шоломів. Та багноїдна тварюка, мабуть, їх колекціонує. Ні — щоб засвідчити нашу добру волю й готовність до переговорів, ми пошлемо вас туди без зброї та броні. Жодних бластерів чи спецкомбінезонів.
— І в якому підручнику ти це вичитав? — пирхнув Корч.
— Це звичайнісінька оперативна тактика. Довіра сприяє швидкому досягненню взаєморозуміння.
— Ох, досить уже годувати мене інструкціями — дай мені щось таке, щоб стріляло!
— Із підходящого… — зітхнув О’Гир, беручи З ПОЛИЧКИ щось схоже на палець.
— Це ще що таке?
— Палець. Вказівний. Чи вам воно ще щось нагадує?
— Та ні, палець як палець, — погодився Корч.
— Ну, це не якийсь там звичайний палець, — багатозначно протяг кентавр, роззираючись довкола, чи ніхто не підглядає. — У його пучці сховано спресованого дротика. Себто ви маєте тільки один постріл. Натиснете на його кісточку великим пальцем, і ваш співбесідник умить ляже спатоньки.
— А чом я досі цього не бачив?
— Так секретна ж зброя…
— Ну то й що? — підозріливо запитав командувач.
— Бували нещасливі випадки…
— Розкажи, О’Гирчику, розкажи.
— Наші агенти іноді забувають, що на їхній рідний палець надягнуто таку-от секретну зброю.
— І… стріляютьея?
О’Гир пригнічено кивнув головою.
— Один із найкращих наших спрайтів надумав якось поколупатися в носі. Три дні провалявся в реанімації.
Корч натяг секретну зброю на свого вказівного пальця. Вона миттєво стислася, ще й автоматично підлаштувалася під колір командувачевої шкіри.
— Ти не хвилюйся, О’Гире, я ще не повний ідіот. А ще є щось?
О’Гир мовчки зняв з гачка щось таке, що дуже скидалося на сідниці.
— Ти це серйозно? Чим корисна ця штука?
— А нічим, — зізнався кентавр. — Але на вечірках усі боки рвуть від реготу.