Мульч висмикнув пальці й, хутенько їх обтерши, заклав у рот, аби природний бальзам, що містився у його слині, розпочав процес зцілення. Звісно, коли б Мульч зберіг чарівну силу, йому досить було б просто побажати — й попечені місця враз зажили б. Але він вибрав злочинне життя й мусив заплатити за це втратою чарівної сили.
Вигляд у «Бородавки» був уже зовсім не такий бравий. З усіх отворів його голови курів дим. Хай там які гобліни вогнестійкі, але куляста блискавка добряче прочистила йому довбешку. Якусь хвильку гоблін гойдався-хитався, мов бур’янина на вітрі, а тоді гупнув долілиць на бетонну підлогу. При падінні щось хряснуло. Певне, довгий гоблінський ніс.
Решті зграї такий поворот зовсім не припав до вподоби.
— Ви тіки гляньте, шо він зробив з нашим босом!
— Пиньок смердючий!
— Засмажмо його!
Попіл стінкою Мульч став відступати ще далі. Він-бо сподівався, що гоблінська решта, зоставшись без ватажка, розгубиться. Та де там! Сталось якраз навпаки. Що ж: хоча Мульч і не звик нападати перший, але іншого виходу в нього не було, як тільки атакувати.
Розчахнувши щелепи якомога ширше, Мульч стрибнув уперед і стис в зубах голову найближчого кривдника.
— Фсі нагад! — крикнув він попри ту перешкоду в пащі. — Фсі нагад, а то фаш друшок тут і ґиґне!
Отепер гобліни й справді розгубилися. Звісно, вони не раз бачили, на що кутні зуби гнома можуть перетворити гоблінську галову. Не дуже приємне видовище.
Але за хвилину гобліни створили кожен по кулястій блискавці.
— Я фас попередиф!
— Всіх нас ни проковтнеш, пиньок!
Мульч щосили боровся з бажанням зціпити зуби. Відразу пережовувати все, що потрапляє в рот, — це найдужчий із гном’ячих інстинктів, генетична пам’ять, породжена тисячоліттями копання тунелів зубами. Той факт, що гоблін корчився у нього в повній слини пащі, йому більше шкодив, ніж допомагав. У Мульча не лишалося вибору. Зграя насувалась, а зуби, єдина його зброя, не були вільні. Що ж, настав час щось перекусити. Даруйте за каламбур.
І тут зненацька двері розчахнулись. До камери влетів неначе цілий загін поліціянтів. Мульч відчув холодну крицю пістолетного дула у себе на скроні.
— Виплюнь ув’язненого! — наказав чийсь голос.
Мульч залюбки виконав наказ. Увесь заслинений, гоблін гримнувся, блюючи, на підлогу.
— І ви, гобліни, погасіть блискавки!
Кулясті блискавки одна по одній згасли.
— Я не винен, — заскиглив Мульч, показуючи на «Бородавку», що бився в корчах. — Він сам себе підірвав!
Поліціянт заховав зброю в кобуру й дістав пару наручників.
— Мені начхати, що ви тут робите, — сказав він, обернувшись до Мульча, й замкнув наручники йому на зап’ястках. — Коли б моя воля, я б замкнув вас усіх у великій камері, а через тиждень повернувся б, щоб її помити. Але командувач Корч побажав зустрітися з тобою нагорі, й то негайно.
— Негайно?
— Просто Зараз, коли не швидше.
Корча Мульч знав. Саме завдяки командувачеві гном-клептоман кілька разів сідав на дармові урядові харчі. Що ж Джуліусу від нього треба? Зрозуміло, що йдеться не про чаркування на двох чи похід у кіно…
— Просто зараз? Але ж нагорі білий день. Я згорю!
Поліціянт засміявся.
— Ні, друже, там, куди тобі стелеться доріжка, немає денного світла. Там взагалі нічого немає.
Корч чекав на гнома в порталі часового поля. Придумав цей портал також О’Гир. Ельфи та інші чарівні істоти могли через портал заходити в часове поле й виходити з нього, ніяк не впливаючи на зупинений часовий потік. Практично це означало, що, хоча на транспортування Мульча до поверхні пішло майже шість годин, його закинули в поле всього за хвилинку після того, як командувачеві сяйнула ідея послати по іменитого злодія.
Це вперше Мульч опинився всередині зупиненого часу. Зачудовано витріщився він на життя, що, в прискореному темпі мчало за мерехтливим краєм поля. З неймовірною швидкістю миготіли автомобілі, а хмари котилися по небу так, мовби їх гнав десятибальний шторм.
— Мульчу, нікчемний шкідничку! — проревів Корч. — Тут уже можеш скинути свого костюмчика. Поле не пропускає ультрафіолет — принаймні так мене запевнили.
На станції Е1 Мульчеві видали захисний комбінезон. Хоча у гномів груба шкіра, вони надзвичайно чутливі до сонячного світла: хвилина-дві на сонці — і вже маєш готовий опік. Мульч стягнув з себе комбінезон, що щільно облягав йому тіло.